Псевдоним:

Пароль:

 
на главную страницу
 
 
 
 
 




No news is good news :)
 
 
Словари русского языка

www.gramota.ru
 
 
Наши друзья
 
грамота.ру
POSIX.ru -
За свободный POSIX'ивизм
 
Сайт КАТОГИ :)
 
литературный блог
 
 
 
 
 
 
сервис по мониторингу, проверке, анализу работоспособности и доступности сайта
 
 
 
 
 
Телепортация
к началу страницы
 
 

jаsс51

 
 
 
Творчість Євгена Шморгуна
 
 
 
  Наталія МЕЛИХ (ЯЩУК)



Творчість Євгена Шморгуна


Дипломна робота,
що була захищена в Рівненському державному гуманітарному університеті (2001 р.)


І. ЖИТТЄВІ УНІВЕРСИТЕТИ Є.ШМОРГУНА
У 2000 році Євгенові Шморгуну було присуджено одну з найпочесніших
письменницьких відзнак України - державну премію імені Лесі Українки. Таку
високу оцінку дістала книжка "Мова зела", яка стола свого роду підсумковою у
більш як сорокарічній творчій діяльності письменника. Адже весь цей час однією з
визначальних його тем була тема малодослідженого рослинного світу Рівненщини,
неповторної краси рідного краю. З такою глибокою обізнаністю, з таким прозорим,
зворушливим ліризмом про це до Є.Шморгуна, здається, не писав ніхто.
Рівненська земля, як відомо, дала українській літературі чимало відомих
майстрів слова: Уласа Самчука, Олексу Стефановича, Бориса Тена, Григорія
Чубая... Сьогодні в ній плідно працюють Микола Жулинський, Андрій Кондратюк,
Петро Красюк, Віктор Романюк, Степан Бабій... Але Євгенові Шморгуну належить
серед них особливе місце, адже в житті Волинського краю він підмітив такі
прикмети, на які до нього особливої уваги не звертав ніхто.
Ще навчаючись у школі, я познайомилась з Євгеном Івановичем Шморгуном і нині
періодично з ним спілкуюся, адже живе і працює він у Рівному. Щоразу з
приємністю відзначаю: його щирість, безпосередність і простота, якими перейняті
твори, зачаровуючи читача, - не щось штучне, підроблене, а йде від глибини
натури, від особистісного "я".
Вся гострота бачення краси нашої природи розвивалася в письменника ще в
дитинстві. Євген Іванович із села - він побачив світ 15 квітня 1940 року в селі
Новожукові, що на Рівненщині, в сімґї простого селянина. Навчався в
Новожуківській початковій школі. А оскільки село лежить поблизу давньоруського
пересопницького городища, то з дитячих літ таємничі перекази, повґязані з ним,
будили уяву письменника, викликали бажання більше знати про минувшину свого
краю.
Семирічку закінчив у сусідньому селі Пересопниці - древній столиці удільного
князівства ХІІ століття, в селі, де в ХVІ столітті творилася українська
першокнига - Пересопницьке Євангеліє, - на якому присягають на вірність народові
України її президенти. З роками письменник раз у раз повертався в це село,
черпаючи натхнення, а вже в зрілому віці, 1990 року, організував відкриття у
Пересопниці памґятного знака задля увічнення священної книги, визначної памґятки
староукраїнської мови та мистецтва.
Середню освіту майбутній письменник здобув у селі Білеві, потім навчався в
Дубенському медичному училищі, де отримав диплом фельдшера. Старовинне місто з
фортецею ХV століття, кількасотлітніми монастирями і храмами закликало глибше
пізнавати історію Волині, докопуватися до маловідомих та малодосліджених
сторінок героїчної і водночас трагічної долі українського народу. Можливо, саме
тоді зґявився задум дослідити біографію князів Острозьких. Неспроста ось уже 20
років письменник працює над історичним романом про часи князя Федора
Острозького, який жив у далекому ХV столітті.
Невдовзі після закінчення медучилища надійшла пора призову в армію. Опинившись
удалині від барвистої волинської природи, юнак з особливою гостротою відчув
потребу спілкування з рідним краєм через слово: писав вірші, навіть вітання
додому часто виходили римовані. Тоді й усвідомив, що його справжнє покликання -
література. Тож не дивно, що після армії вступив на філологічний факультет
Рівненського педінституту, жив цікавим і насиченим літературним життям.
РДПІ дав путівку в життя багатьом обдарованим письменникам. Є.Шморгун - один
із перших з них. Ще в студентські роки він зі своїми публікаціями вийшов на
сторінки літературно-художнього журналу "Вітчизна", щорічника "День поезії".
Головною темою наукових зацікавлень молодого філолога стала творчість Валерґяна
Поліщука, який починав повертатися до читача в час так званої "хрущовської
відлиги". І скільки Шморгуну довелося здолати боязливої недовіри з боку деяких
викладачів, - про це може розповісти хіба що він сам.
Розпочинав майбутній письменник своє творче становлення як журналіст: працював
у Рівному, в Березному. Як згодом зізнавався, надслучанський край зачарував
неповторною природою, запав у душу знайомствами з непересічними особистостями,
знавцями народних легенд та переказів, котрі потім озвуться в багатьох
оповіданнях, віршах.
Етапним у житті ще початкуючого письменника став 1978 рік: у київському
видавництві "Веселка" були випущені відразу дві його книжки оповідань для дітей
- "Що шукала білочка" і "Зелені сусіди".
Це було, по суті, дещо запізніле визнання його непересічного таланту, адже
друкувався вже впродовж двадцяти літ, у тому числі і в республіканських
виданнях. Перші збірки визначили основне спрямування творчості Євгена Шморгуна -
писати для тих, хто ще не навчився читати, а також для молодших школярів,
навчати їх розуміти природу, прищеплювати їм співчутливість, потяг до знань.
З 1984 року Є.Шморгун - член Спілки письменників України, керівник
літобґєднання при редакції газети "Зміна".
Зґявляються друком книжки для дітей "Дивосил-зілля" (1980), "Що сказав би той
хлопчик" (1981), "Де ночує туман" (1984), "Ключ-трава" (1990), "Забуті боги
предків" (1994), "Хто розцвів перший" (1996), "Мова зела" (1999), "Рослинничок"
(2000), а також збірник оповідань "Вогник-цвіт" (1989), історична повість
"Дорога до Іліона" (1989), збірка "Вірші різних років" (1994), повість "Плач
перепела" (1999).
З 1989 до 2000 року Євген Шморгун очолював Рівненську обласну організацію
Національної спілки письменників України, яка налічує близько 30 літераторів.
Нині письменник очолює обласну редколегію серії книг "Реабілітовані історією",
де організовує збір документальних свідчень тих, хто боровся за незалежну
Україну, був репресований.
Крім літературної премії імені Лесі Українки, удостоєний обласної літературної
премії імені Валерґяна Поліщука, літературної премії імені Ольги Кобилянської.
Розповідаючи про письменника, одна з газет написала: "За все своє життя Євген
Шморгун жодного разу не побував на курорті. Натомість відпустки проводив у полях
та селах рідного Полісся. Винагородою стали численні знахідки" (21). (Знайшов
рідкісну чорну березу, зустрівся із дивовижним дубом, про який кажуть: немає
старішого в цілій Україні).
Є.Шморгун відомий і як тонкий поет-лірик, його перу належать історичні
повісті, основані на чудовому знанні грецької та римської міфології, яка, до
речі, така ж давня, як українська рослинна символіка.
Деякі твори Євгена Шморгуна включено в підручники для школярів молодших
класів.
Письменник не обмежується літературною діяльністю. Він - відомий на Рівненщині
видавець, дослідник творчості Валерґяна Поліщука, Бориса Тена, Уласа Самчука.
Збираючи матеріали про діяльність на Рівненщині Української повстанської армії,
про репресії сталінської влади, опублікував близько 20 збірників документів,
випустив нарис "Рано-вранці вітри заголосять..." - про талановиту родину
Кульчицьких, члени якої брали участь у національно-визвольній боротьбі, пройшли
через Дантові кола пекла сталінських репресій. Такого роду факти письменник
осмислював і у своїх художніх творах, наприклад, у повісті "Плач перепела".
До 60-річчя від дня народження Євгена Шморгуна, яке відзначалося в 2000 році,
рівненське видавництво "Азалія" випустило невелику за обсягом книжку Григорія
Демґянчука "Євген Шморгун. Літературний портрет". Тут подано біографію
письменника, представлено його книжки - про це говорять самі назви розділів:
"Знайомтесь: "зелені сусіди", "Мандри з Носалем: пошуки дивосилу", "Поетичні
аспекти "прози життя", "Вірші різних років". Наприкінці книжки вміщено
бібліографію видань Євгена Шморгуна, публікацій про його творчість.
Праця Г.Демґянчука - перша спроба всебічно осмислити творчий здобуток Євгена
Шморгуна, розкрити зумовленість добору тематики обставинами дитинства та юності,
які формували майстра пера, проникливого природолюба, патріота землі.
Г.Демґянчук, зокрема, досить докладно розповідає про дружбу письменника з
травознавцем Іваном Носалем, яка стала "джерелом і духовно-емоційного піднесення
(натхнення!), і казкового відкриття таємниць рослинного світу, і нових знань"
(15, с. 9).
Саме спільні мандрівки природою, спільні знахідки рідкісних квітів і трав
підказали Євгенові Шморгуну композиційний прийом при створенні оповідань: вони
нагадують подорожні нотатки, у яких є і діалоги із співрозмовником, і власні
спостереження, і екскурси в легенди нашого краю, і наукові свідчення ботаніків.
Г.Демґянчук приділяє увагу й творам письменника, які зґявилися за останні роки
його творчої діяльності ("Плач перепела", "Мова зела", "Рослинничок"). Однак
обсяг літературного портрета порівняно невеликий, тому тут можна знайти лише
побіжні характеристики героїв, спостереження над особливостями організації
формозмісту, спробу систематизації чинників художньої виражальності тощо. Не всі
твори рівномірно позначені увагою дослідника: якщо книжці "Дивосил-зілля"
присвячено цілий розділ, то про деякі інші говориться у кількох невеликих
абзацах (як, наприклад, про повість "Дорога до Іліона", збірку оповідань "Забуті
боги предків").
Деяку інформацію про творчість Є.Шморгуна містять періодичні видання. Скажімо,
про нього писали рівненські газети: "Зміна", "Червоний прапор", "Рівне", "Вільне
слово", "Вісті Рівненщини", де вміщували свої статті В.Басараба, І.Кидрук,
І.Пащук, С.Українець та інші. Кілька публікацій зґявилося і в "Літературній
Україні" (автори В.Кава, О.Єфимов, О.Левчук), у журналі "Слово і час"
(О.Тимощук).
Наприклад, О.Єфимов, розмірковуючи над книжкою "Дивосил-зілля", цілком резонно
доходить висновку: "Це напрочуд вдалий сплав художньої і науково-популярної
літератури, який подекуди вже й називають науково-художньою. І це тим більш
радісно, що маємо вже третю книжку журналіста, яка засвідчує: у літературу
прийшла людина зі своєю темою, своїм баченням світу" (18).
О.Левчук підкреслює, що описані в ліро-епічних замальовках із натури рослини
"постають одним із свідчень самобутності нашого народу, глибинності його
витоків" (28). А цю самобутність і відкрив нам письменник.
С.Українець, захоплюючись збіркою "Вірші різних років", зазначає: "Євгенова
Шморгунова простота - це своєрідний вимір художньої правди, певний мистецький
керунок. І річ навіть не в тому, що даний підхід найчастіше викликає асоціацію
традиційно-випробуваної класичної манери поетичного самовираження. Адекватний
відбиток слова "простота" - правдивість, неофальшивованість думки, помислу"
(42).
Така мозаїка оцінок і суджень у найзагальніших рисах окреслює найбільш суттєві
достоїнства творів Шморгуна. Вони користуються великою популярністю у читачів,
особливо юних. Але, незважаючи на це, творчість письменника недостатньо
досліджена критиками, не стала предметом ґрунтовного вивчення з боку
літературознавчої науки.
З огляду на вищесказане, мета нашої дипломної роботи - враховуючи набутки
критики, дослідити поетику творчості, зґясувати значення для української
літератури багатої і різноманітної прози й тонкої лірики, а також драматургії
Євгена Шморгуна.
Завдання роботи - дослідити: функції пейзажу у прозі, міфологічний аспект у
творчості Є.Шморгуна, способи трактування ролі митця у суспільстві,
жанрово-тематичну багатоплановість, проблематику творів, стильову своєрідність
письменника.
ІІ. ПОЕТИКА ПРОЗИ, ЛІРИКИ, ДРАМАТУРГІЇ ПИСЬМЕННИКА
ІІ.1.Композиційно-стилістичні особливості у змалюванні природи
Приходячи в цей складний світ, ми, якого б соціального походження не були,
дістаємо неоціненну спадщину: землю і води, зелені надра, річки і гори, ліси і
квіти, врешті-решт - плоди самої землі, які годують нас. Усім цим потрібно
дбайливо розпоряджатися. До того ж у природі мовби живе частка нашої душі,
проявляючись у неповторних, трепетних почуттях.
Краще збагнути ці почуття, навчитися шанувати довколишній дивосвіт допомагають
нам твори письменників. З-посеред інших підростаюче покоління формують і
оповідання Євгена Шморгуна. Вони запамґятовуються, западають у душу, адже в них
іде мова про те, що так співзвучне дитячому світовідчуттю.
Спробуємо заглибитися у світ художніх образів Є.Шморгуна. Уже перші ж книжки
письменника - "Що шукала білочка" і "Зелені сусіди" - представили його як
тонкого знавця людської психології, майстра опису природи та використання цих
описів для створення певного колориту оповіді.
У збірнику "Що шукала білочка" лише пґять оповідань. "Заячий садок" - про те,
як оповідач набрів із маленьким Олегом на кілька кущиків малини серед осіннього
поля: "За сіткою галуззя ніби намисто, аж іскриться... Жодного листочка на
тонких стеблах, а ягоди - гронами, аж вершечки похилилися" (57; 5). Така тепла,
зворушлива пастель, яка допомагає помітити незвичне в буденному. Лиш коли
скуштували малини, помітили, що полем покотився сірий клубочок. "А може, це його
садок?" - непокоїться Олег. Оповідач заспокоює: "У нього, певно, ще є". Це з
погляду дорослого. Але ж як уміє поглянути письменник на природу й дитячими
очима! Оповідання це, власне кажучи, скидається на етюд, але картинка виходить
виразна, запамґятовується.
А ось розповідь про те, "що шукала білочка": "Спочатку вона видалася нам
чудною якоюсь: не гасала по деревах, як це їй належить, а спустилася на землю і
край берега, коло самої води, бережком так - стриб, стриб стриб" (с. 8).
Заінтриговує? Безумовно. Дитина, якій читають оповідання, не може не
зацікавитися: чому це білочка так себе поводить? "Ми пробули тоді над річкою
цілий день, - пише Євген Шморгун. - Розпалили багаття й напекли картоплі,
нарізали вудилищ. А потім таки вирішили подивитися, що ж то шукала білочка?" (с.
8). Пішли на те місце, розгребли опале листя, а під ним - ліщинові горіхи.
Виходить, білочка знає, де вони лежать. Невигадлива оповідь на одну сторіночку,
але, знову ж таки, привчає примічати в природі її закони життя, пробуджує
почуття захоплення білочкою, яка вміє навіть під листям знаходити собі харч.
В оповіданні "Соловґї" інша тема - про неповторність соловґїного співу.
Спочатку автор кількома виразними штрихами малює пейзаж: "У лісі стільки
вранішнього сонця, аж очам лоскітно. Усі поверхи лісу густо прошиті золотими
ниточками. На воду дивишся - дзеркало та й годі. Листя ще тільки ледь
проклюнулося на березі та вільсі, на ліщині та осиці" (с. 9). Далі в опису
природи зґявляються нові деталі: зелене шумовиння, білі цятки квітучого заячого
щавлю, фіалки, барвінок, у піняві вся - черемха. Колорит весняного лісу
захоплює, занаджує в свій бентежний світ. "Аж тут враз як задзвонить, як
защебече: "Тьох-тьох-тьох-тьох! Чів-чюв!" (с. 9).
Оце звуконаслідування автор далі передає з кількома відтінками, зауважуючи, що
дуже вже схоже, наче соловейко запитує: "Чув?" Неспроста юний попутник Олег
каже: "Чув. І я чую, і он дядько". Намагання вступити в розмову з пташиною
сприймається як дуже щирий порух душі, прояв дитячої безпосередності,
наближеності до природи й готовності розуміти її мову.
В оповіданні "Лісова пташка" йдеться все про тих же героїв - оповідача і
малого Олега, які повертаються із збирання грибів. Дається взнаки втома. Для
відпочинку вирішили знайти гарніше місце. "...Незабаром сиділи в тіні молодих
вільх, біля копанки, обкладеної деревґяним зрубом" (с.12). Підійшов дідусь, у
нього більше грибів, став пояснювати, де які ростуть. Олег вважає, що треба було
б колись ще повернутися сюди - тим паче, що прикмета є - копанка. Виявляється,
викопав її малий хлопчина, лісників син. "В автобусі Олег сидів біля вікна і,
мабуть, як і я, думав про малого хлопчика, що подарував нам у лісі гарний
спочинок". Тут уже, як бачимо, тема краси природи переплітається з темою добрих
учинків, тож оповідання заохочує, спонукає до них.
Завершує збірку етюд "Райдуга" - але включає він читачеві не лише зорову уяву,
але й слух, відчуття запахів, тому відразу ж починаємо сприймати опис як
рельєфний: "від самого раннього ранку тихо", "у горлі лоскоче пахощами свіжого
сіна", "заіскрилася кожна травинка" і т.д.
Багатопланова, психологічно точна манера письма притаманна й книжці "Зелені
сусіди" (49), куди увійшли дванадцять оповідань. Уже сама назва збірки вказує,
що мова піде про рослини, які ми з дитинства бачимо влітку майже щодня, вони -
наші добрі "зелені сусіди". Але щоб буденне не стало нецікавим та нудним, і
написав Євген Шморгун ці короткі оповідання, часом схожі на замальовки, а
частіше - на новели (новелети?), експресивні, неабияк вивірені в смислових
нюансах, побудовані здебільшого на діалогах. Власне кажучи, книжку можна
розглядати і як невелику повість про дівчину-школярку Світлану, яка, опинившись
за ворітьми двору на зеленому моріжку, завела знайомство з багатьма рослинами. І
ті розповідають їй про своє земне призначення, відкривають свої маленькі
таємниці. Наприклад, трава-мурава з однойменного оповідання на зауваження
Світланки, що вона дещо чула про корисні речовини, про вітамін "це", каже: "...й
цей вітамін у моїх листочках є, і, щоб знали - у кілька разів більше, ніж у
лимоні... А ще мої листочки очищують повітря від пилу. Та й коріння не така вже
безкорисна річ - з нього можна виробляти фарбу темно-синього кольору" (с. 14). А
подорожник в оповіданні "Надійний супутник" розповів про те, що, як і спориш, не
дуже боїться, коли його топчуть, бо на листках має жилки, що пружинять. З квіток
подорожника бджоли беруть пилок. "Люди гадають, що ми звемося подорожниками, бо
ростемо при дорозі чи й на дорогах, - каже "зелений сусід" своїй співрозмовниці.
- А насправді ми від того подорожники, що по світу подорожуємо" (с. 15).
Схильною до подорожей виявилася й ромашка ("Переселенка з-за океану"). Адже в
наші місця потрапила з Америки. І відразу ж тут полюбилася - неспроста її цвіт
кладуть у дитячу купіль, бо додає немовляті свіжості й румґянцю. По-іншому
квітку називають румґянкою.
Багато цікавого дізнається читач із книжки Євгена Шморгуна і про коровґяк
("Богатир-зілля"), і про будяк-чортополох ("Колючий задавака"), і про кропиву
("Некоронована королева"), і про полин-траву з однойменного оповідання, і про
буркун ("Трава семи запахів") та інші рослини. Причому в невимушених діалогах
подаються відомості як про позитивні, так і негативні якості "зелених сусідів".
Ось, скажімо, хотіла Світланка зірвати вершечки рослини, яку вже трохи знала, бо
ламала з неї гілочки для кроликів, проте кропива застерігає, що то -
рослина-болиголов: "Від цього сусіди треба триматися подалі! Кроликам потроху ще
можна його їсти, а от для інших тварин він отруйний. І для людей також" (с. 20).
А згодом додає ще й таку необхідну інформацію: "Якщо ж доведеться іноді вирвати
болиголов, стебло дурману чи блекоти, коли вони в город залізли, то потім
неодмінно треба вимити руки".
Вибравши одного разу своєю основною темою природознавство, Євген Шморгун
розширює діапазон зацікавлень від книжки до книжки. Важливою віхою в його
творчій біографії стала чудово видана книжка "Дивосил-зілля" (46) з гарними
ілюстраціями Євгена Попова та Михайла Усова. Жанр сформульовано так: "Оповідання
про рідкісні рослини".
Цього разу письменник у дивовижний світ зеленого царства вирушає разом з уже
згаданим знавцем рослин і народної медицини Іваном Михайловичем Носелем (нині
покійний). Перед нами - рідкісні "біографії" зозулиних черевичків, горицвіту,
азалії, меч-трави, русального квіту, росички, арніки, тирличу та інших. До речі,
назву однієї з рідкісних рослин дістало з ініціативи Є.Шморгуна рівненське
видавництво "Азалія". Так називалися й літературно-краєзнавчі випуски-календарі
на 1993 і 1994 роки.
Розповіді книжки досить романтичні і пізнавальні: читач не тільки отримує
відомості про рослини, а й дізнається про перекази, повґязані з ними, зґясовує
для себе походження назв цих рослин, місця, що їх вони облюбовують для
проростання.
Одна з легенд розповідає, що кілька днів запорожців переслідували кримські
татари. А коли вже не знайшлося в дорозі харчів, махнули рукою: пропадуть у
степу козаки без їжі. Однак їх усе-таки врятували свого роду амулети - нанизані
на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Вони вгамували голод, погасили
спрагу. А були то корені любки. Ця рослина дала назву оповіданню, з якого
дізнаємося, як те чудодійне коріння заготовляють, як використовують.
Послуговувалися цим коренем навіть ворожки-чарівниці, які буцімто з його
допомогою хлопців до дівчат привертали", - зазначає письменник (с. 30). Серед
знахарів жила віра і в незвичайні властивості вужачки ("Диво"): ця рослина
нібито була "ключем" до всіх скарбів природи. А от лілія потрапила в немилість:
її квітки в середні віки зробили символом приреченості, виставляли біля
засуджених до страти ("Надія алхіміків").
Як бачимо, Євген Шморгун широко знайомить із повірґями, повґязаними з
рослинами, часто з легенд виводить їх походження. Так, меч-трава начебто
проросла на місці, де з останніх сил відбивав напад чужинців сміливий
український хлопець: сталося нечуване - пощерблені мечі полеглих героїв самі
звелися догори і заступили дорогу чужинця ("Меч-трава"). А дивосил-зілля нібито
зґявилося із краплин сліз незрівнянної Єлени, яка оплакувала свою долю в часи
Троянської війни, тобто три тисячоліття тому ("Рослина дивовижної сили").
Хоч Євген Шморгун, судячи з усього, і ставить за мету насамперед ознайомити
читачів із рідкісними рослинами, він не зміг при опису природи відмовитися від
ліричних інтонацій. І його пейзажі вже навіть не стільки для того, щоб
поділитися почуттями любові до рідного краю, скільки для розкриття цієї
природної краси, величі, тобто служать допоміжним композиційним засобом для
виразнішого розкриття творчого задуму.
Ось як використовує письменник зменшено-пестливі форми слів в опису рослини з
такою відлякуючою назвою "вовчі ягоди": "На узліссі постав перед нами дивний
кущик. Наче з казки постав: мініатюрні гілочки з дрібненькими листочками, а на
вершечку кожної гілочки рожеві квіточки променяться. Здається, ось-ось вийдуть
із-за нього маленькі білобороді чоловічки-гноми й запросять у свою казкову
країну, де живе прекрасна і добра Білосніжка, де всі квіти і метелики
розмовляють між собою людською мовою" ("Веселої вроди"). І ми відразу настроєні
на добре сприйняття, бо й справді, вовчі ягоди не мають у собі нічого хижого,
більше того, дають ліки від багатьох хвороб, які важко піддаються лікуванню.
Лише кілька ніжних барв - і виникає образ, що запамґятовується: "На гладеньких
стовбурах осик ніби хтось понапинав струни, а на тих струнах нанизане білясте
листя, трохи схоже на кленове. Струни - то стебла плюща" ("Гаряче дерево"). Або:
"Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує,
соловейко на калині тьохкає - заливається. Заслухалася, замріялася, та й
незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори та й перетворилися
на півники" ("Бризки веселки"). Соковиті акварелі - як інтригуюча прелюдія до
подальшої розповіді залюбленого в природу майстра слова. Ідейно-композиційну
роль таких місць неможливо переоцінити. Завдяки їм оповідання Є.Шморгуна
аніскільки не схожі на якісь ботанічні довідки, вони являють собою доречний
синтез науково-медичної інформації, легенд, ліричних відступів та пейзажних
замальовок. Тим-то рослини й стають цікавими для читача, наче люди; між іншим,
цікавими не лише, як значиться в книжці, "для середнього та старшого шкільного
віку".
Мабуть, не випадково оповідання про природу служать основою і цілком
"дорослої" книжки Є.Шморгуна "Вогник-цвіт" (45). Сюди ввійшли й деякі оповідання
з раніше виданих книжок. Скажімо, "Що сказав би той хлопчик", яке дало назву
одній з них (56). Сюжет такий. Богдан, син комбайнера, іде з дідом на рибалку,
але трохи припізнився, відстав, тож вирішив до озера гайнути навпростець -
перейти вбрід річку Случ, а далі - через пшеничне поле. Побачивши онука на місці
риболовлі, дід поцікавився, чи, бува, не біг через міст, а коли дізнався, що той
ішов через пшеницю, засмутився. І розповів бувальщину, як зерно, принесене з
далекого поля хлопчиком, урятувало від голоду селян, що втікали в ліс від
фашистів. Хлопчик починає зовсім по-іншому дивитися на щойно зімґяті ним стебла
хлібів. А розвґязка досить несподівана: "Діду, діду, а хто той хлопчик був? -
тихо спитав. - Якби я його зустрів, то вибачився б за стежку в пшениці..."
Дідові очі потепліли. Він так само тихо відповів: "Ти знаєш того хлопчика... Він
сьогодні раненько, як ти ще спав, до комбайна подався..." (с. 48).
Рівненське Полісся - край, рідкісний за своєю красою, тому й спонукає до
самобутніх поетичних описів. Перед Богданом постають такі пейзажі: "Широка
жовтава скатертина - достигаюча пшениця, зелена мережка за нею - то молодий ліс,
а синя поволока на самім обрії - теж ліс, але старий і далекий" (с. 47). І цей
дивосвіт відображається не тільки на настрої малого, але й на його зовнішності:
"Сонячні промінці ламаються в каштанових очах хлопчика, приємно лоскочуть густо
поцятковані ластовинням щоки". Біля озера - своя краса: "А довкола коники
сюрчали й здавалося, що вся трава біля озера дзвенить-видзвонює. І велика зелена
бабка під ту музику гойдалася над самою водою на кінчику лепешинки" (48). Цей
світ природи постає перед читачем як світ реальний, живий, адже він - із
виразних поетичних деталей, обрисів, переданих небагатослівно, з почуттям міри.
В оповіданні "Вогник-цвіт" зустрічаємося з тією ж рослиною, що і в оповіданні
"Гори, цвіте!" з книжки "Дивосил-зілля", - із горицвітом. Але якщо в ранішому
творі було більше ботанічних викладок, хоч і підкріплених легендою, то вже тепер
квітка, а точніше - знайомство з нею малого Тарасика стає одним із сюжетних
відгалужень, яке допомагає розкрити і характер колгоспної кухарки Гнатівни
(котра розповідає легенду про походження квітки, по-іншому названої
вогник-цвітом), і характер голови колгоспу Олеся Федоровича. "Невже я настільки
не господар, що досі цього самого вогника ні разу в пшениці не помічав?" -
бідкається він. Між іншим, помітив квітку саме Тарасик, він же й поцікавився,
чому вона ніби ромашка, та все ж якась не така. Письменник цим підкреслює власне
усвідомлення того, що діти чутливіші до природи.
Яку гаму почуттів передає Євген Шморгун, описуючи риболовлю одинадцятирічного
хлопчика в оповіданні "Щука"! Перед вразливим підлітком "вода в зарічку
чиста-чиста. Видніється кожна травинка, що пробивається з дна. Блищить
розчахнута перлівниця, ніби хтось поклав поруч дві срібні ложки без держаків.
Там і сям на дні темніють порожні хатки равликів та посередині віддзеркалюється
легка біла хмаринка, що одна-однісінька невідомо звідки забрела на ясно-голубе
небо" (с. 79). Події оповідання відбуваються в післявоєнні роки, ймовірно,
йдеться про дитячі спогади самого письменника.
Перемога над щукою, якій не вдалося вислизнути з дитячих рук, виростає до
значущого факту, адже в селі голодно, а з такої рибини "буде юшка - на всіх
сусідів вистачить".
Тією чи іншою мірою тема природи звучить і в повісті "Криниця в бережку"
(уміщеній у цій же книжці "Вогник-цвіт"), і в оповіданнях "Дихаю весною", "А
мене розбудиш?", "Розбишака" та інших.
Цікаво простежити, наскільки різноманітні епітети та метафори використовує
Євген Шморгун для характеристики сил і явищ природи. Про вітер: "дикий",
"легенький", "збурився і шелепить загатою", "налетів несподівано: шелеснув
очеретами і ситниками"... Про сонце: "чалапа молоде, чалап-чалап", "ласкаве,
лоскоче щоки", "пече, жарить, палить", "за полудень підскочило", "висушило росу
та почало припікати", "жмутки веселого сонця"... Про дерева: "чубаті ясени",
"сивіє цілий ліс", "річка у віночку верб", "свічкасті тополі", "явір лапатий,
усе сонце затулив"... Про птахів: "цвенькає синиця", "трубить журавель", "бусли
свою гуторку завели", "жайворонок: ледь помітна дзюркотлива крапелиночка у
голубіні", "соловейко на калині тьохкає-заливається"... Про квіти: "маки
червоним бантом", розрив-трава - зело, яке "метеликами жовтими цвіло", "стебло
ромашкове, он яке кучеряво-пухнасте, а квітка... вогненна"... Як бачимо,
письменник щоразу знаходить цікаві порівняння, незаяложені епітети, творить
вдалі образи.
Найбільше визнання Євгенові Шморгуну принесла його книжка "Мова зела" (51),
де, за свідченням самого автора, зібрано "оповідання про рослинну символіку
українського народу".
При слові "оповідання" зринають у памґяті такі характерні його прикмети, як
персонаж і сюжет. Але оповіді Є.Шморгуна важко оцінювати за традиційними
критеріями. Адже вони свідомо не переобтяжені метафорично-синтаксичними
конструкціями, ніде не анотується, на яку читацьку аудиторію розрахована книжка,
проте стиль письма видає зорієнтованість на молодь.
Ми і з попередніх книг переконалися, наскільки скрупульозно докопується
письменник до "біографії" кожної рослини. У "Мові зела" зачаровує не стільки
романтизація рослинного світу, що нас оточує, скільки заглибленість у
фольклорний масив легенд, переказів, повірґїв, замовлянь, обрядів, пісень. При
цьому впадає у вічі великий обсяг опрацьованої автором літератури з археології,
історії дохристиянських часів, образотворчого мистецтва, ботаніки, простежено,
як рослинна символіка зринає у творах українських письменників (Тарас Шевченко,
Григорій Квітка-Основґяненко, Іван Драч та ін.).
Свій задум книжки Євген Шморгун пояснив так: "В українців за віки склалася
багата рослинна символіка. Вона зросла і розквітла не на запозиченнях, а на
ґрунті власного світобачення і власної художньої творчості. І це є ще одним
свідченням самобутності нашого народу, древності його витоків, глибинності його
коренів" (с. 2).
У "Мові зела" - понад 60 оповідань, але при всій однотипності підходів вони
все-таки неабияк різняться композиційними елементами. Розповідь про "дерево
життя" - узагальнюючий образ рослинного світу - започатковано описом підготовки
боярської доньки Настасії до літніх русалій, свята пісень та ігор, якому не
судилося відбутися, бо всі плани зруйнував напад Батия ("Живіть і
благоденствуйте!"). Оповідання про вербу починається зі знахарської поради
("Роду нема переводу"), про перекотиполе - з древнього переказу
("Перекотиполе"), про чебрець - з ботанічного опису ("Пахощі для богів"), про
мак - зі свідчення вченого ХІХ століття М.Максимовича ("Розкіш селянина"). Але
точні знання в оповіданнях Є.Шморгуна подаються саме в таких розумних дозах, щоб
не наполохати читача, не нагнати нудьги. Та й знання ці, прямо скажемо, не ті
штучно насмикані цитати, які так набивають оскому в науково-популярних виданнях
із претензіями на художність.
Докладніше спинимося на кількох оповіданнях, аби пересвідчитися: це щира
поезія пізнання, підвладна лише справжньому майстрові слова і чудовому знавцеві
природи.
Скажімо, всім нам відомо, що червона калина сприймається як символ України. А
чи знаємо, що росте там, де гніздяться журавлі? І неспроста: "Коли настає пора
журавлям збиратися у вирій, калина навмисне прикрашається гронами
яскраво-червоних ягід. Щоб саме такою, прихорошеною, манливою, запамґятали її
птахи, щоб їм праглося повернутися знову на рідні калинові луги" ("Ознака
Батьківщини", с. 3). Посилаючись на думку вчених, письменник стверджує, що сама
назва "Україна" означає не що інше, як "країна журавлів". Адже в давнину
журавель називався коротеньким словом "у". Автор підмітив, що калинове гроно
можна побачити взимку на підвіконні, а ще - у дівочому вінку, на весільному
короваї, калинові грона пучечками вивішують у сараї - ліки від кашлю і начиння
для пирогів. Калинові грона можна побачити і над могилою.
А скільки привабливих мотивів самодостатньої гармонії у таких міркуваннях:
"Кажуть, якщо донька колихатиметься в калиновій колисці - виросте вродливою і
співучою, Вважають, якщо батько виріже зі своєї калини сопілку, то в сімґї
обовґязково народиться син. Вірять, якщо наречений переведе наречену через
калинову кладку - буде в сімґї лад і любов, Знають, що наймилозвучніше співає
той соловей, який звив гніздо на калині..." (с. 4). Така мало не язичницька
метафізика подається без душевного надриву, з делікатними застереженнями -
"кажуть", "вважають", "вірять", аби не склалося враження, що, використовуючи
багатство і образну систему мову, письменник мовби відводить нас від наукового
світосприйняття. Ясна річ, це не так.
А завершується оповідання козацькою піснею, в якій козак
Казав собі насипати
Високу могилу;
Казав собі посадити
В головах калину (с. 4).
Зовсім інакше скомпоновано оповідь "Перунів огнецвіт": за канонами цієї манери
змалювання автор знайомить читача з обставинами, за яких уперше особливу увагу
звернув на таке аж ніяк не ботанічне, а швидше філософське, міфологічне поняття,
як "цвіт папороті". Адже зацвітає вона лише в повірґях, причому зацвітає в
Купальську ніч. Звичайно, письменник не може певною мірою не піддатися чарам
народних повірґїв, що дійшли від далеких предків: "Кому пощастить зірвати
вогнецвітну квітку папороті, тому відкривається все-все на світі. Він може сам
стати невидимим, може легко знаходити заховані скарби, може відмикати без ключа
будь-які замки, проникати всюди, куди заманеться, вивідувати всілякі таємниці,
здійснювати все, що тільки забажається" (с. 9).
Третина оповідання склала легенда з часів панщини, переконуючи читача: з
найдавніших-давен папороть вважалася емблемою щастя і божественності.
Такими ж ємкими й багатоплановими вийшли оповідання про хміль ("Зело із "рога
достатку"), виноград ("Ой сад-виноград"), дуб ("Всім деревам дерево"), осику
("Означена прокляттям"), траву чорнобиль ("Трава забуття") та інші. Власне
кажучи, кожне оповідання має в собі якусь привабливу силу - вона, мабуть, у
тому, що вчимося бачити небуденне у буденному, відкривати у світі флори те
непересічне, що підносить дерева, кущі й трави до розряду символів нашого
народу, історіософської субстанції, яка ще потребує додаткового поцінування й
переосмислення. Разом із тим твори запамґятовуються соковитістю, експресивною
мовою, яка збагачує душу читача новою здатністю помічати прекрасне й радіти
йому, зболено сумувати за навіки втраченим.
Одна з таких утрат - чорниці рівненського Полісся: "Поліщуки вірили в добрих
маленьких гномиків, які живуть у лісі, сіють і доглядають чорничні ягідники.
Вірили в одвічну незнищенність цього доброго дару рідного лісу. Та підкрався
квітневий чорнобильський мороз, нещадно вдарив по ягідниках (і не тільки по
ягідниках!)" (с. 78).
На закінчення книжки Євген Шморгун подав міркування про такі символи, як
квітка, букет, вінок, гільце, квітник, укотре виявивши себе і ретельним
дослідником, і романтиком із поетичним чуттям, і людиною високої громадянської
позиції, адже через пропаганду сутності природи закладає в юні душі почуття
бережливого ставлення до неї, внутрішньої потреби примножувати багатства лісів.
В українській літературі є немало творів про природу, але стільки, скільки
дізнався про неї і розповів іншим Євген Шморгун, ще ніхто, здається, записати
собі в актив не може. Залишається лише пожалкувати, що, попри присудження
літературної премії імені Лесі Українки, книжка "Мова зела" не здобула належної
літературної критики у всеукраїнській періодиці. А втім, сподіваємося, що такого
роду рецензування ще буде, тим паче, що книжка вимагає перевидання і більш
достойного поліграфічного оформлення.
ІІ. 2. Міфологічний аспект у творчості Євгена Шморгуна
Вивчаючи різноманітний світ природи, Євген Шморгун, як ми вже частково
переконалися при аналізі книжки "Мова зела", раз у раз натрапляв на повґязані з
властивостями рослин предковічні легенди, у яких вчувається язичницький дух,
згадуються тогочасні божества. Так, вочевидь, і визріла думка зібрати про ці
божества якомога більше інформації і через призму сьогочасного світорозуміння
передати її читачам, оформивши розповідь у художні оповідання.
Книжка "Забуті боги предків" (48), яку 1994 року випустило київське
видавництво "Веселка", стала свого роду єднальною ланкою між двома тематичними
пластами, які завзято розробляє письменник, - природи та історії, причому
історії у її власному потрактуванні, пронизаному образами міфічних богів та
героїв, напівлегендарних митців.
У багатьох виразних переказах та описах постають перед нами й добре знані з
інших художніх творів русалки та домовики, і менш знані - володар небесного
вогню та світла Сварог, богиня річок та струмків Дана, бог весняного сонця
Ярило, охоронець Дерева життя Сімаргл, і лиш певною мірою відомі - бог зелених
плодів Купало, богиня земної суші Берегиня, грізний Перун...
Загалом у книжці 21 оповідання. Кожне - ніби новелета і таємнича легенда
водночас, засновані на історико-етнографічних публікаціях, головним чином на
фольклорних, точніше кажучи - на пісенних мотивах та асоціативних узагальненнях.
Адже про звичаї і вірування далеких предків, які ще не знали християнства і
поклонялися силам природи, наділяючи їх божественними можливостями, чи не
найпереконливіше свідчать пронесені крізь віки й тисячоліття веснянки, гаївки,
замовляння, а також із нашаруванням християнських мотивів - колядки та щедрівки.

Скажімо, розповідаючи про Матір Всесвіту Ладу, письменник зазначає: "Скільки
веснянок складено на честь богині Лади - нікому не полічити. Бо у кожному
поселенні були свої співанки, а кожне покоління творило ще й нові... Присвячені
Ладі пісні співали й на новорічне свято, і в купальські дні, і в осіннє свято
врожаю. Але навесні звучало їх таки найбільше" (с. 6).
Запамґятовуються портретні характеристики богів - такими їх вирізьблювали з
дерева, викарбовували в камені. Письменникові залишалося додати трохи фантазії,
щоб виглядали більш колоритно, випромінювали кольори і світло: "Дажбог мав
мужнє, широке, схоже на сонячне колесо, обличчя, русяву бороду і підстрижене
волосся. У правій руці він завжди тримав величезний турячий ріг з вином, а ліва
торкалася руківґя довгого меча, що висів на поясі, - бо Дажбог був богом даючим
і караючим. Гаптований золотом плащ його сягав колін. На шиї блищала золота
гривна" (с. 17).
Є й доволі стримані описи зовнішнього вигляду. Ось Сварожич, бог неба і вогню:
"Його впізнавали за довжелезним вогненним списом у руці. Розвівався на вітрі
його незмінний червоний плащ, довге чорне волосся спадало на плечі, а погляд був
пильний і доскіпливий" (с. 28).
Проте в характеристиці древніх богів усе-таки здебільшого фігурують їх
поведінка, вчинки, власне, ті прояви вдачі, які люди схильні були вбачати в
явищах природи: "Було, куди Ярило погляне, там квітка зацвіте, де ступить ногою,
там жито копою, в який бік поверне, там пташки защебечуть" (с. 42). Або: "Знали:
купальський вогонь очищає від усього злого, дарує силу й здоровґя" (с. 50). Чи
ось такий штрих: "Розганяє Хорс нічний морок та згубні сили і тим самим звеселяє
світ" (с. 58).
Значну увагу приділяє автор тому, як наші предки вшановували божественні сили,
з якими надіями повґязували ці язичницькі дійства. Наприклад, всевладному Родові
особливі почесті віддавали під час свята врожаю в дні "бабиного літа": "На
широкі столи викладали все, чого надарували поля і ліси, озера й ріки, що
припаслося в коморах і оборах. Передавалися з рук у руки наповнені пінистим
пґянким медом турячі роги, весело кружляли хороводи й линули пісні:
Ой випґємо, родино,
Щоб нам жито родило,
Щоб житечко ще й овес,
Щоб зібрався рід увесь! (с. 11-12).
Марену, могутню володарку водного царства, вшановували двічі на рік -
напровесні і на свято Купала, у день Мокоші в листопаді заборонялося прясти,
ткати, шити, прати, навіть купати дітей, добродійнику Велесу несли у святилище,
споруджене в Києві, щедрі дари.
Читаючи книжку "Забуті боги предків", ловиш себе на думці: як багато
древнього, дохристиянського, тією чи іншою мірою, із видозмінами закріпившись у
православґї, дійшло до наших днів. Язичницька міфологія, осмислена Є.Шморгуном,
підводить до кращого розуміння таких його творів, як повість "Дорога до Іліона"
та драма "Кличу живих".
При всіх видимих спробах говорити в певних часових площинах про речі цілком
осучаснені, автор свідомо розширює контекст доби за допомогою певного, сказати
б, пророчого ідеалізму, чуттєвого пориву, мобілізації міфологізмів. Поет
Братковський із згаданої драми містифікує свою вольову енергію: "Я навіть із
того світу кликатиму живих своїх земляків, щоб вони гнали чужинців геть з
української землі" (64; с. 29). Сенс людського існування, за Є.Шморгуном, у
здійсненні призначення, у вірності високим цілям, у боротьбі зі своїми
слабкостями, із жорстокостями світу.
Наявність міфічних елементів, їх звґязок із реальним буттям - Гомера,
Братковського , часткове входження в наш час далеких богів предків визначають
естетичну концепцію конструювання Шморгуном різних історичних моделей
суспільства. Те, що в часи Гомера чи в дохристиянській Україні-Русі має
забарвлення ритуальне, в епоху Братковського сприймається лише як ідеальна
субстанція. Звідси - схильність автора до поетизації і романтизації міфологічних
ситуацій, напівміфологічних образів, і відтак - проектування їх на наш час,
тобто актуалізація світу минувшини, про що йшлося при розгляді книжки "Забуті
боги предків", певною мірою - і "Мови зела".
Наведені далі слова Я. Поліщука були сказані не про Є.Шморгуна, але можуть
бути віднесені й до його творів, адже і він прагне "дати своєму народові почуття
історичного мислення, історичної відповідальності, таке необхідне для нього на
порозі доби новітньої історії і передумов творення власної держави, власної
національно-патріотичної апології минулого" (35; с. 182).
Натрапляючи у фольклорі на певні міфологічні мотиви, повґязані з давньою
українською (і не тільки) історією, як це бачимо, наприклад, у "Мові зела",
Є.Шморгун ретельно реставрує фрагменти, доповнює їх своїми спостереженнями.
Власне в цьому він має на кого спертися, адже чудовий досвід міфотворчості
нагромадили Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Ольга Кобилянська, Микола
Вороний та інші.
У відтворенні історичних фактів Є Шморгун тяжіє до фольклору, до первісної
міфології, для нього важливо не провести паралелі між минулим і сьогочасним, а
забезпечити сприйняття рослинної символіки, легенд про дохристиянських богів як
універсальних образів-символів, по-своєму унікальних і неповторних у світовому
контексті. При цьому автор не приховує намагання критично переосмислювати
історичну традицію, "дофантазовувати" її. З оповідання "Ладо": "Він подарував
поняття значущі, гарні, які іменуються зовсім зрозумілими словами - "лад" і
"Злагода" (48; с. 37), з оповідання "Смірагл": "Кажуть, що добре знані нами
слова - "сімґя" і "сімґя" (тобто "насіння") - це від нього, Сімаргла" (с. 40).
ІІ. 3. Осмислення суспільного покликання поета в повісті "Дорога до Іліона" та
драмі "Кличу живих!"
Як уже сказано, міфологізація деяких образів у творах Євгена Шморгуна
спричинена зверненням і до долі історичних осіб, чиє життя оповите здогадом, а
документальні факти, що їх стосуються, або надто скупі, або недостатньо
вірогідні. Прагнучи розкрити власне розуміння ролі митця в суспільстві,
письменник зосередив увагу на обмірковуванні ситуацій, що могли б виникнути
навколо давньогрецького співця-мислителя Гомера й українського поета кінця ХVІІ
століття Данила Братковського.
У повісті "Дорога до Іліона" (47) ми зустрічаємося з Гомером як уже знаним
поетом-аедом. Незважаючи на те що незрячий, він по-своєму щасливий. Пґятий рік
має кохану дружину Єлену, їх познайомив його виступ перед гуртом пастухів, коли
після співу гнітючу мовчанку порушили її слова: "Гомере, ти справжній аед!" "О.
То були не просто слова - то була для мене звістка про моє власне народження", -
згадує він. (с. 45).
Чого ж поетові-співцеві ще потрібно? Виявляється, він хоче пізнати правду про
героїчне минуле свого народу, він убачає своє життєве покликання у тому, щоб,
створивши поему-пісню про битву хоробрих греків-ахеїв під Троєю (Іліоном),
передати в наступні віки власне розуміння людської доблесті і честі: "...Щоб за
словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі
героїв над розпачливими закликами боягузів, щоб усе було так, як воно насправді
буває - і до бою, і під час бою, і після бою" (с. 51).
Не всі розуміють Гомера. І якщо вмовляння дружини Єлени та доброго приятеля
Ксенона сприймаються лише як перешкоди побутового характеру, то набагато важче
здолати нерозуміння і навіть спротив тих сучасників, які не бачать потреби
відкривати минуле, пізнавати славу великих попередників. Показова в цьому
розумінні зустріч у дорозі з аедом Оріфеєм. Він переконує: "Хліба тут дають
більше, ніж аеди можуть зґїсти. А я знаю одне місце, де міняють хліб на вино. От
і заживемо веселіше". Подальший діалог вельми промовистий: "Для чого?" - "Ну,
щоб жити". - "Просто жити - і все?" - "Дивак. Чого ж тобі ще?" - "Це мені не
підходить" (с. 44). Такий висновок Гомера.
Один із рецензентів повісті (А.Кардаш) прокоментував "нелогічність" його
вчинків так: "Торкнутися стін Трої для сліпого поета значить те ж, що торкнутись
істини. Короткий екскурс у прожиті до цього Гомером роки дозволяє авторові
підвести читача до думки про закономірність поведінки поета" (21).
Але на шляху поета-співця є і такі, хто просто перешкоджає йому в досягненні
мети. Купець Меандр за проханням Аліферса, узявшись підвезти мандрівника,
доправляє його якомога далі в протилежний бік. Наскільки співзвучні ці митарства
древнього мислителя з тими, що їх зазнавали в 80-і роки ХХ століття митці, котрі
прагнули по-новому осмислити українську історію, заповнити в ній "білі плями",
повернути сучасникам незаслужено забуті або замовчувані імена. Письменник мовби
запитує читача: а якщо не Гомери ХХ віку, то хто ж відродить осквернені святині
нашого часу, хто покладе край духовній сліпоті?
Таким чином, символічного звучання набувають і слова Гомера, які пояснюють
його несхитну одержимість: "Я мушу хоч рукою доторкнутися до каміння, що
лишилося від стін Трої. Каміння розкаже мені те, чого я ніколи не зможу почути і
відчути тут, у нашому полісі, у себе вдома" (с. 48). Це власний душевний стан
Є.Шморгуна, що його він, можливо, сформував ще в дитячі та юнацькі роки, коли
спілкувався з древніми мурами замків та монастирів, спрагло пив із цілющих
джерел волинського фольклору. Отож почуття та емоції, які наповнюють душу
головного героя повісті, відобразили особливості світовідчуття самого автора,
його філософські пошуки призначення мистецького слова. Висока внутрішня напруга,
якою живе Гомер, передається читачеві. Сторічний Еант цікавиться в мандрівника:
"Куди ти йдеш?" - "До Іліона. А ти?" - "Дивно! Ти не бачиш дороги, зате знаєш,
куди йти. А я ось видющий, а куди йти мені - не знаю" (72).
Дорога до Іліона стає для Гомера його дорогою самоочищення й самопізнання,
дорогою сходження до вершин моральної досконалості. Він щирий і трохи наївний у
своєму виборі долі, але разом із тим духовно недосяжний для багатьох
співгромадян, Евпейт навіть пробує наділити співця-поета якимись надлюдськими
властивостями, просячи в нього благословення. "Я не жрець, щоб благословляти, -
заперечує той. І чує у відповідь значуще: "Зате ти - Гомер" (с. 73).
Але Іліон, здавалося б, ніякими особливими знаннями співця не збагатив. Адже
там він "ходив довкруг пагорба, по пагорбі, обдираючись на колючнику, обмацував
скрізь руками. А воно - пісок, а воно - рідка трава та терня. І нічого більше. І
було все німе, і ніщо-ніщо не нагадувало і крихти того, що бачилося його уяві"
(с. 78). Значить, потреба доторкнутися до цих руїн, до цього піску була не більш
як навґязлива фантазія, "фата моргана"? Ні, без цієї дороги, довгої й
виснажливої, без отого ефемерного дотику до історії він навряд чи зміг би
відбутися як поет-мислитель. Утім, як вважає Григорій Демґянчук, "визначальним у
долі Гомера стало не це "обмацування" землі, на якій стояв Іліон, а саме дорога
до нього (зустрічі з людьми - носіями добра, зла, підступності). Співець глибоко
переконується в тому, що людське єднання, мир, любов неодмінно вищі бойових
почестей, що в світі не має бути ні рабства, ні царювання; що гроші, жадоба
наживи роблять сліпішими від нього багатьох зрячих" (с. 19-20).
Для таких тверджень повість і справді дає певні підстави, але переводити її
тлумачення в площину класово-грошових відносин усе ж, гадаємо, не варто. Ну,
хоча б тому, що вживане Гомером в "Іліаді" грецьке слово "базилевс" лише умовно
перекладається як "цар", а насправді має означати виборного військового вождя
племені, адже в часи Гомера, на переконання істориків, ще існувала родова
організація суспільства і гомерівське царство означало все-таки "військову
демократію" (якщо висловитися по-теперішньому).
Після того як "побачив" розвіяні вітром кургани на місці древніх мурів, Гомер
два тижні був непритомний. Надто сильно вразило його одне: як час стирає сліди
колишньої величі й геройства. Врешті-решт поет усвідомлює, що жити лише минулим
не слід, знати про нього неодмінно треба, але для повного розуміння світу
важливе все: і те, що було, і те, що є, і те, що буде: "Колись я хотів, щоб у
пісні за словами дзвеніла мідь, щоб торжествували переможні гуки героїв...
Дурень я був! Такий дурень! У слові має торжествувати життя. Над усім має
торжествувати життя!" (с. 85).
Можливо, це каяття від його великої самокритичності. Адже від життя він,
власне, ніколи й не відривався. То лише декому здавалося, що став мовби
надлюдиною, своїм незвичним ладом думок ширяє десь угорі, наче птах. Неспроста
після повернення Гомера в рідні місця Ксенон зауважив: "А я думав, у тебе життя
- як у пташки: тільки літай та співай, і ніяких турбот. Аж бачу: теж більше
дряпає, ніж гладить" (с. 87).
Дорога до Іліона була ніби політ до вершин людського духу. А що ж далі?
Є.Шморгун оцінює ситуацію драматично й водночас психологічно вмотивовано:
"Людину іноді порівнюють з орлом. Особливо, коли в неї крилаті і мислі, і діла.
Але людина - не птах. Тож завжди приходить день, коли їй стає незатишно на
вершині. Проте спускатися униз до людей іноді важче, ніж підніматися угору" (с.
88).
Ще одна важлива тема повісті - стосунки Гомера і Єлени (до речі, саме це імґя
носить одна з героїнь поеми "Іліада"). Співець незрячий, але своєю щедрою і
щирою душею він заполонив жінку. Навіть після років розлуки почуття збереглося.
Єлена віддає все багатство покійного батька знайомому Аліферсу, а сама йде за
Гомером: "Немає у мене минулого. А в безвісті є ти. І я кохаю тебе... (с. 92).
Єлена - теж частка поетичного світовідчуття Гомера, без неї і все інше, таке
важливе для нього, блідне в уяві: "Думав, ти справді лише тінь, а вийшло -
втратив душу. Поки ще повнилося серце твоїм теплом, то і співалося, і пісні
складалися. А як тільки останні краплини викрапали - відчув порожнечу. О, яка це
страшна річ - порожнеча! Коли жодне слово, жоден звук не народжуються у душі"
(с. 94).
Світ майже завжди жорстокий і безжальний. Але є в ньому такі незбагненні
моменти, коли, провівши свою страдницьку душу крізь нагромадження випробувань,
людина прозріло знаходить кардинально нове, можливо, єдино правильне рішення.
Складається враження, що дорога Гомера - то навіть не стільки путь пошуку себе і
свого призначення у мистецтві, скільки дорога, на якій прозрівають, заплативши
немалу ціну - відмовившись від спілкування з коханою, із земляками, спопеливши у
вогні сумнівів прожиті роки мандрів.
Є.Шморгун своєю повістю "Дорога до Іліона" ставить багато запитань - і не дає
однозначних відповідей. Притча ніяк не бажає вкладатися в причинну зумовленість
усіх явищ природи, суспільства й мислення, що сьогодні іменуємо детермінізмом.
Адже співець-поет наприкінці повісті трохи по-іншому оцінює хиткий, непевний
світ: він існує для кожної людини "доти, доки існує її - тільки її острів. Не
має значення, якої він величини. Бо ніде більше немає такої трави, такої
криниці, такого тепла, як на твоєму острові" (с. 101).
Оцінюючи повість, відомий критик Михайло Слабошпицький у "Літературній
панорамі" 1990 року писав: "Справді висока питома вага слова і самого автора, і
його персонажів... Це твір нової літературної якості в творчості самого
Є.Шморгуна, а також у нашій прозі, тематично повґязаній із осмисленням минулого"
(цитата за книгою Г.Демґянчука, с. 30).
"Дорога до Іліона" засвідчила, що письменник розширює діапазон своїх
зацікавлень і звертається до історії, аби говорити про наболілі проблеми
сучасності.
Тему митця й суспільства продовжила вже згадувана драма "Кличу живих!" (1999
рік) - про українського поета-патріота кінця ХVІІ століття Данила Братковського.
Дійових осіб тут небагато: крім самого поета, родом із села Свищів (нині
Млинівського району на Рівненщині), виведені образи вартового, ангела смерті і
польського сановника. Діє відбувається в останній день життя Братковського - 26
листопада 1702 року - в Луцьку.
Йому заборонено останнє побачення із сином і дружиною, заборонено навіть
висповідатися православному священикові. Щоправда, вартовий пропонує покликати
ксьондза - мовляв, "яка різниця - Бог же один". Але в поета тверде переконання:
"...ваша віра - це віра моїх ворогів, а моя віра - це віра моїх предків. На
цьому я стояв, навіть перед лицем смерті. І своїм дітям заповідаю триматися
православґя" (64; с. 26).
Єдина відрада - Братковському передають білу вишивану сорочку. Його монолог,
звернений до неї, один із центральних у пґєсі, адже розкриває духовне обличчя
бунтаря. Сорочка постає перед ним як частка нескореної Батьківщини, перед якою
можна й висповідатися, і вимолити прощення за великі й малі гріхи. Тільки ж
потрактування поняття гріха нетрадиційне: "Надто часто не стачало в мене
мужності стати в оборону скривджених земляків, дати відсіч чужому наїзникові та
своєму лукавцеві. Надто часто я піддавався солодкій спокусі задоволення
нікчемних власних потреб, забуваючи про потреби інших... Молю прощення, що не
завжди був твердий духом, що розум і совість не завжди брали верх над пихою і
гординею" (с. 27). занадто суворо оцінює своє життя поет, мовби пропонуючи
високі критерії самоаналізу кожному з нас. Бо в головному він безгріховний: "Не
зрадив я тільки дві речі - Україну і віру. Від них мене не відхилили ні чини, ні
гроші, ні, навіть, кохання" (с. 27). І ці слова сповіді, вкладені Є.Шморгуном в
уста засудженого до страти, звучать як суворий докір тим нашим співвітчизникам,
котрі в радянські часи легко міняли Україну на Росію заради карґєри, з легкістю
і тепер скоряються обставинам і покидають свою Батьківщину заради легших
заробітків у далеких чужих краях.
Цей високий мотив патріотизму наче підпорядковує собі інші теми пґєси: життя і
смерті, саможертовності, віри в незнищенність створеного людським талантом.
В образі гарної дівчини, вбраної у вельон, поетові являється ангел смерті.
Перевірка стану його душі? Чи боїться він? Чи мучать його сумніви? Братковський,
по суті, сам собі зізнається, що мусить перебороти страх, адже йде на загин
через любов до життя: "Бо хочу життя, а не скніння. І не тільки для себе, а й
для всього мого народу" (с. 27).
Провідати бунтаря вирішив польський сановник. Він навіть пропонує життя за
покаяння. Тільки поет не з тих, кого можна вблагати чи залякати, отож його слова
- ще один виклик ворогам: "Як бачите, дні і ночі катувань не змінили моїх
поглядів" (с. 28). Є.Шморгун вирішує провести аналогію з античним світом
(напевно, маючи на увазі й незламність "свого" Гомера?): Братковський зауважує
сановникові: "Сократові колись теж пропонували втечу, але він відмовився. І таки
випив смертоносну цикуту" (с. 28).
Як відомо, український поет Данило Братковський писав свої твори польською
мовою. Цей факт пґєса витлумачує устами героя так: "Я навмисне писав вашою -
чужою для мене - мовою, щоб вам, наїзникам, легше було прочитати про власні
безпутства і вловити, до чого там ведеться. Бо ж усі зайди виявляють повну
нездалість, коли їм треба вивчити мову місцевого люду" (с. 29). Ці злободенні
інвективи розширюють діапазон сприйняття творчості поета, адже можна залишатися
патріотом свого народу, національним за духом мислителем, послуговуючись - з
огляду на обставини - нерідною мовою.
Головне, що додає сил Братковському без розпачу ступити за останній рубіж, -
віра в невмирущу силу творчості: "Отож сподівання мої не на чиюсь милість, а на
те, що мої твори і мої справи житимуть у моєму краї поза чиїмось бажанням чи
небажанням". А на вґїдливе запитання сановника: "А хто ж буде носієм отих ваших
думок і почуттів? Чернь? Оте бидло, яке не здатне підвести голови при одному
погляді справжнього шляхтича?" уточнює: "Народ. Український народ" (с. 29).
Драма, написана на національному матеріалі, як нам бачиться, вийшла в Євгена
Шморгуна не менш багатопланова, а в чомусь і глибша, ніж повість про Гомера,
хоча, втім, проблеми в ній теж були порушені цілком наші, українські,
злободенні.
ІІ. 4. Жанрово-тематична багатоплановість, проблематика і стильова
своєрідність творів Євгена Шморгуна.
Хоч Є.Шморгун більше відомий як прозаїк, що пише про природу для читачів
шкільного віку, все ж час від часу пробував сили у творах із більш розгорнутим
сюжетом, ширшим охопленням подій із життя головного персонажа (повісті "Дорога
до Іліона", "Плач перепела", "Криниця в бережку"), написав драму "Кличу живих!",
усе життя вважає за потрібне висловлювати ліричні почуття і у віршах (збірка
"Вірші різних років"), часто звертається до публіцистики.
Жанрово-тематична багатоплановість творчості Євгена Шморгуна певною мірою вже
простежена, але спинимося ще на деяких її аспектах, зосереджуючи увагу на
проблематиці, стилістичній своєрідності раніше не розглянутих творів.
Повість "Плач перепела" (52), остання серед більш масштабних творів прозаїка,
стала чи не першою в українській літературі спробою правдиво відобразити
сповнене драматизму життя західноукраїнського населення у перші повоєнні роки.
Письменник із неабиякою психологічною точністю показав не тільки світоглядні,
але й морально-духовні побудники, спонукальні чинники поведінки своїх героїв.
Майже всі вони - люди позитивних якостей, але як же важко зберігати їм гідність,
опинившись перед необхідністю або прийняти правила поведінки антигуманних
правителів, або стати на шлях неприйняття режиму і навіть боротьби з ним.
У чомусь повість співзвучна з романом Уласа Самчука "Чого не гоїть огонь" -
він теж про те, як важливо людині не втратити себе, не впасти на коліна за
будь-яких обставин (37). У Є.Шморгуна твір починається там, де в У.Самчука
закінчується: фашисти відступають, уже ніби війна десь далеко, але село
продовжує жити в тривозі.
Селянський побут ми сприймаємо очима головного героя - Романа Ярого, ще майже
підлітка, вразливого, до всього чутливого. Тому й прихід у село совєтів
закарбовується гнітючим: "Сипали жито, пшеницю, ячмінь прямо коням під ноги на
мокру землю, більша частина зерна затоптувалася в грязь, але ніхто з командирів
нікому нічого не казав" (52; с. 5). То ще німці зробили в селі склад
награбованого зерна, але вивезти не встигли.
Ці перші враження виявилися аж ніяк не випадковими. Нова влада звідусіль тисне
на людину, яка щойно виборсалася з тенет фашистського поневолення, тисне грубо й
зухвало, намагаючись принизити, перетворити на безправну, зневажену істоту. Щоб
не бути вивезеним за оргнабором на Донбас, у "фезеу", Роман пристає на
пропозицію батька вчитися в Рівному на шевця. Проте голова сільради, родом зі
Східної України, відмовляється видати відповідну довідку - йому, бачиш, потрібен
набір в "істрєбітєльний батальйон", щоб охороняти село "від тих бандитів, що по
лісах водяться".
Усе ж хлопця, завдяки підпільникам-повстанцям, приймають на навчання і без
отого бюрократичного папірця. Але атмосфера тривоги не зникає. Вона просочується
в обережні розмови шевців ("Як там у селі? Хлопці в лісі ще тримаються?"),
проявляються в намаганні бодай морально підтримати повстанців. Страшним уроком
стає присутність Романа при страті 8 патріотів ("націоналістів"), на це
"видовище" людей зганяли з усього міста. Приречені на повішення вмирали з
вигуками "Слава Україні!"
Ця близькість смерті мовби випробовує характер Романа. Чи зуміє він піднятися
над страхом, над почуттями приреченості? У Сибір відправляють сусідську сімґю як
куркульську - лише за те, що дала притулок (і таку-сяку роботу) утікачеві з
голодуючої Брянщини. І дівчина Надія, до якої в хлопця було прокинулося перше
почуття закоханості, невдовзі гине на лісоповалі в тайзі... Убитий повстанець
Василь, брат його друга Петра; обоє друзів непомітно збираються в Рівне, щоб
пересвідчитися в правдивості чутки - поглянути на виставлені для опізнання тіла
націоналістів, виставлені чи то для залякування населення, чи для того, аби було
виявлено їхніх родичів. У свідомості Романа міцніє почуття, яке вело назустріч
загибелі повстанців.
Кругом чигають небезпеки. Уже спіймано й Петра (йому потім удалося втекти).
Часто в навколишніх лісах чути стрілянину. Твір сприймається як реквієм по
"втраченому" поколінню. Люди бояться поїхати в ліс по дрова, не кажучи вже про
те, що навколишня природа, по суті, перестала бути обґєктом замилування. "Бо як
поїдеш? Перестрінуть совєти - скажуть, їдеш на звґязок з повстанцями.
Перестрінуть лісовики-повстанці - скажуть, їдеш для совєтів вивідувати. В обох
випадках біда, бо тепер ніхто не жартує" (с. 16-17).
І це не випадково, що й головний герой врешті-решт гине, гине якось безглуздо,
ніби нелогічно для сюжету повісті, не відомо навіть, від чиєї кулі. Але така
жорстока логіка цього повоєнного часу.
А втім, смерть Романа не така вже й безглузда. Він хотів привезти підводою
дров у сусіднє село - в дім своєї коханої Тамари. Тема кохання - одна з важливих
у повісті, ймовірно, найважливіша, адже не може бути кращих ідей понад ідею
права людини на звичайнісіньке земне щастя, на любов. А коли з побачення треба
повертатися, ховаючись від куль, то чого варте таке життя? Тож письменник
загострив увагу на тому, наскільки несумісним було кохання, саме життя з тими
суспільними відносинами, що їх запроваджувала чужа народові влада.
У цій ситуації нічого неможливо прогнозувати, навіть народні прикмети
позначені трагічною невідповідністю. Ось Роман із Тамарою слухають зозулю:
"Тамара зосереджено почала загинати пальці на кожне зозулине "ку-ку". А зозуля
кувала і кувала - обіцяла і десять, і двадцять, і сорок років. Спинилася аж на
сьомому десяткові" (с. 90). Після трагічного завершення повісті цей епізод
мимоволі спливає в памґяті.
Художній образ, як відомо, завжди й неодмінно багатозмістовний, неоднозначний.
І якщо для відтворення багатьох епізодів Євген Шморгун свідомо вдається до
ескізності малюнка, не подає портретних описів дійових осіб, то це жодною мірою
не поширено на сцени зустрічей закоханих. При опису зґявляється й художній образ
перепелів. Одного разу в гурті друзів засперечалися: співають вони чи плачуть?
"Сьогодні для нас увесь світ співає - інакше й бути не може!" - каже одна з
дівчат (с. 100). Але письменник мов застерігає: інакше не повинно було б бути,
але, на жаль, усе-таки буває, буває...
І коли наприкінці повісті Роман їде травами й чує "піть-падьом", він пробує
наблизитися до того місця, але перепел враз замовкає. Натомість інший подає
голос десь оддалік. "А в тій траві підпадьомкають одразу добрих два десятки
перепелів. Де їх і набралося стільки!" (с. 119). Тільки коли підкошений
кулеметними кулями хлопець повільно похилився, "перепели змовкли, Але нишкли
недовго. Озвався один, потім другий, а тоді враз усі задзвонили-заплакали: "В
путь підем! В путь підем!" (с. 120). Так підкреслено нерозривний звґязок людини
й природи, підсилено трагізм ситуації.
Виняткової ваги набувають у творі й художні деталі - Роман читає свої доволі
невправні вірші, у мові представників влади звучать русизми або російськомовні
звороти, що передаються способом калькування, наводяться докладні описи
особливостей шевської справи тощо. Таким чином виокремлюється те
індивідуально-людське, що не нівелюється, не розчиняється у загальному.
Персонажі атестуються не авторськими характеристиками, а діалогами, ставленням
до подій (Петро, Павло, Надія, батько Романа та ін.). Виразно негативних дійових
осіб є лише кілька (начальник стрибків, стрибок Мороз, Мірчук), їхній
духовно-емоційний світ змальовано фрагментарно. В епізоді викрадення снасті для
риби Роман відразу збагнув, чиїх рук то справа. "Заскочений зненацька, той
(Мороз) признався, як на духу. Та все повторював, що витягнув сітку не він, бо
куди йому - на таке пішли ті, хто вміє плавати. Тригубицю вони загнали Йосипові
Мірчуку за літр горілки" (с. 56). Оголено суттєве в характері персонажа:
готовність виказати спільника, схильність до пияцтва, фізична непідготовленість.

Намагаючись передати емоції, які володіють його героями, Є.Шморгун вдається до
прямого (внутрішній монолог, самоаналіз, спогад) і опосередкованого (добір слова
у мовленні, інтонація) психологізму, але, звичайно, не обходиться і без простої
зовнішньої фіксації душевних почуттів героїв ("засміявся", "схлипнула",
"присвиснув", "скорчили кислі міни" і т.д.). Слід окремо підкреслити значення
хоч і небагатослівних, але досить виразних описів природи. Вони дають змогу
повніше пройнятися настроями героїв.
Треба окремо сказати про значення хоч і небагатослівних, але досить виразних
описів природи. Вони дають змогу повніше пройнятися настроями героїв. Ось Роман
із Тамарою від залізниці завернули до ліска: "Перша ж галява на горбку
подарувала їм цілий розлив квітів та отого неповторного духмяння, від якого душа
сама собою починає бриніти" (с. 79). А трохи згодом: "Наслухали мелодію лісу,
легіт вітру у високості синявих сосон, пересвист дроздів, віддалене постукування
дятла, бевкання джмелів на квітах, ціркання коника в траві..." (с. 80-81).
Повість "Плач перепела" читається легко й з неослабним інтересом, її цілком
можна віднести до особливих творчих удач Євгена Шморгуна. Узявшись за ще не
освоєну українським письменством тему, він довів, що вміє вибудовувати динамічні
колізії, творити яскраві характери, за якими постає вся жорстока правда
повоєнної пори.
Говорячи про проблематику творчості Є.Шморгуна, мусимо підкреслити, що він
однаково впевнено почуває себе в різних часових площинах. Чому, наприклад, для
дослідження ролі митця в суспільстві, утвердження ідеї неминучої цінності
людської творчості, основоположного значення духовності було вибране й таке
незвичайне тло, як у вже в основному проаналізованій повісті "Дорога до Іліона"?
Цьому, вважаю, є кілька пояснень. Повість створювалася ще в часи існування СРСР,
коли письменники були позбавлені змоги осмислювати історію свого народу на
національному матеріалі, без будь-якої ідеологічної заданості. Тож, по суті,
були поставлені в становище сліпих Гомерів. "Для чого кротові сонце", - зауважує
один із героїв повісті, маючи на увазі відносини поета-співця і його коханої.
Але в Гомера своє розуміння суспільних відносин, яке він висловив у розмові з
Ксеноном: "Коли ж хтось, усупереч власному хотінню, слухається іншого - він раб.
А від раба Зевс забирає половину його людської гідності" (47; с. 49). Навіть
будучи в полоні, Гомер не бажав виявляти рабської покори - і за те його
осліпили.
У цьому древньому мислителеві Євген Шморгун бачить символічну постать. Устами
Гомера він звертається до своїх сучасників: картає їх за небажання звільнятися
від пут неправди, закликає до людяності, справедливості, служіння істині.
Письменник вочевидь не ставив собі за мету творити широкопланове полотно з часів
Древньої Греції, хоча все ж підбором фактів, використанням багатьох колоритних
деталей мовби зайвий раз підкреслює: він видобув з історичних глибин
найсуттєвіше. Художня уява і прекрасне відчуття далекої епохи, переосмислення
історичних джерел і тієї ж "Іліади" дали можливість авторові створити добротний
сплав художньої та історичної правди. І це при тому, що, як уже сказано, існують
лише легендарні біографії Гомера.
Історична тематика продовжує хвилювати Є.Шморгуна. Нині він працює над
історичним романом про часи князя Федора Острозького, віднесеного православною
церквою до числа святих. Якось в інтервґю Євген Іванович зазначив: "На мою
думку, а я читаю багато літератури про те, що було колись, зокрема Біблію, все
залишається те саме. Словом, немає пророків у своїй вітчизні, зате є багато
фарисеїв, які й стають пророками" (40). Тим-то й тема історії завжди
сприймається по-сучасному, актуально, чому свідчення - й чудові твори наших
сучасників Павла Загребельного, Валерія Шевчука, Романа Федорова.
Є у Шморгуна й повість на побутову тематику - "Криниця в бережку", яка вміщена
в книжці "Вогник-цвіт" (45). Жанрово ця повість визначена письменником як
"хроніка чотирьох літніх днів".
Лише з четверга до неділі пробув у своєму рідному селі Микола Самостріл, який
тепер живе в місті. А скільки вражень і спогадів дитинства пройшло перед його
очима!
Повість - твір безсюжетний. Він скомпонований із колоритних описів селянського
побуту, зі змалювання характерів односельчан - не стільки через портретні
характеристики, скільки через діалоги, важливу роль відіграють також пейзажі,
роздуми й спостереження.
Ідейно-тематичну основу повісті складають ті проблеми, що їх породила на селі
радянська влада. Видана в часи СРСР книжка не могла ставити ці проблеми аж надто
загострено, але вірність правді життя змусила Є.Шморгуна говорити і про згубні
для природи наслідки меліорації, і про тривоги, повґязані з чорнобильською
катастрофою, і про занепад сіл у звґязку з масовим переїздом молоді в міста, і
про перші симптоми поширення наркоманії.
Важливим компонентом твору став опис подій, повґязаних із криницею в бережку,
яка для Миколи "була чимось незмінним, сталим, незнищенним, вічним, як і саме
село. Вода з неї досі здається найкращою в світі, таку пий і пити хочеться. Та й
село без неї не мислиться" (с. 164).
Перші Миколині дитячі враження теж повґязані з кринице: саме біля неї малим
почув від поштаря, що надійшла від батька посилка - той був у 44-му
мобілізований в армію і працював на Уралі. Скільки душевної теплоти в розповіді
про те, які речі були в посилці і що з ними сталося, як те все відображалося на
настроях хлопця.
З такою ж увагою до художньої деталі описано повернення батька: "високий
дядько з дощаним чемоданом у руці" привіз "невидане диво - цукерки", "то були
подушечки, злиплі, почавлені", "їх смак Микола памґятатиме до кінця своїх днів",
а ще батько привіз "два ножики-складники і бронзовий келишок". Портрет батька
доповнено згодом лише одним штрихом: "був товстий і повільний, дуже багато їв, а
відро води від криниці ніс аж з трьома-чотирма перекурами... Потім батько став
худнути. Худнув і худнув, і зробився таким, як тріска. Зате вже міг без перекуру
принести на коромислі два повні відра води..." (с. 170).
Образи батька, матері, дядька Матвія, трактористів Павла і Геника виписані
небагатослівно, але так, як і наведених цитатах, яскраві деталі служать важливим
засобом індивідуалізації, а заодно й типізації образу. Дід Матвій "працював усе
в кузні, молота вергав, то незгірш доброго штангіста викохав мґязи. А ручища -
во! І досі - як залізні кліщі" (с. 176). Мати любить, щоб "гелготало,
кудкудакало, крякало, рохкало, То для неї найкраща музика, коли на подвірґї така
веремія" (с. 188). Павло, Миколин ровесник, ще підлітком змайстрував деревґяного
триколісного велосипеда, згодом відремонтував пожмаканого мотоцикла, залишеного
ще в війну німцями, потім сконструював гарного вітряка. "З Павла вийшов би
непоганий конструктор, талановитий інженер. Але склалося так, що вчитися не
випало, бо треба було в неповні літа переходити на свій хліб" (с. 210-211).
Миколу запросили на сільське весілля. А це - привід уважніше придивитися до
деталей народного обряду, зустрітися і поспілкуватися з давніми знайомими, Мовби
підкреслюючи свій нерозривний звґязок із селянським укладом життя, Євген Шморгун
зазначає: "І Миколі було між цих людей легко, просто. І балачки їхні зрозумілі,
і все-все в цих людях зрозуміле" (с. 230-231).
Важливу композиційну роль у повісті відведено пейзажам. Вони романтичну, але
без нальоту сентиментальності, здебільшого служать лише засобом створення
сільського колориту, більш повного розкриття думок і почувань Миколи,
увиразнення ідеї його душевної спорідненості з селом, бо хоч і живе в місті, де
має квартиру, "для якої не треба запасати на зиму дров, але де нема і не буде
оцього запахущого ранку і криниці в бережку..." (с. 235).
До речі, найбільш виразно подані у творі картини ранку (точніше - двох
ранків). Микола вдосвіта зібрався на рибалку. "День ще тільки вгадується за
горизонтом. Місячна доріжка стелиться через усі стави... місяць прямо на очах із
золотого стає блідим, білим, а потім і зовсім ніяким, ніби така собі
плямка-хмаринка, уже його й не помічаєш. Тумани, що звечора пливли, зараз
виснуть рушниками над річкою, над канавами, невиразно обіймають плесо
найвіддаленішого ставу" (с. 201). А сторінок через двадцять - опис наступного
ранку: "І туманок гойдався над водами, і той самий бусел дрімав на стовпі
електрифікації. Але чомусь сьогодні не було того особливого лоскітно-щемливого
відчуття". Причина цього пояснена: "Бо всі при ділі, все село при ділі, а він
ось байдалакує з вудками" (с. 273).
А ось опису самого села в повісті не знайти, воно постає тільки за окремими
деталями пейзажу (вид річки, ставу, лугів), сільського побуту. Навіть прощальний
погляд Миколи перед відґїздом вихоплює деталі: "А з горбка дивляться вслід
пірамідальні тополі і хата в молодому садку. І дивиться все село - зелено і
по-материнськи лагідно" (с. 238).
Зате в доборі лексичних виражальних засобів автор залишається вірним своїй
манері письма. А втім, найбільш повно відобразила його шукання в цьому напрямку
поетична збірка "Вірші різних років" (44).
Поява збірки в 1994 році засвідчила, що понад чверть століття Євген Шморгун
розмірковує про час, природу, про себе, долю України не тільки в поезії прози,
але і в віршах, залишаючись при цьому рівноцінним ліриком.
Важко не погодитися з Григорієм Демґянчуком, який підмітив: "Попередня
філологічна школа дається взнаки досить-таки помітно: його вірші - це майстерна
шліфованість слова, тонке відчуття ритму, повґязане з настроєвою вібрацією душі,
світобарвність епітета, метафори" (15; с. 20).
Шморгунові чужі поверхово-світоглядні описи, словесна еквілібристика, що нині
заполонила поетичні розділи різних видань. І він не боїться своєї нетиповості,
навіть, схоже, прагне бути не таким, як інші. "Та не пожалій мені, Доле, сили /
Ступати не в ногу з часом,/ А в ногу із власною совістю!" ("Усе життя іду до
тебе", с. 2).
Вірші в збірці згруповані в трьох розділах - "Зірниця над Острогом", "Найкраще
- рідна сторона" і "Благослови, травинко, мовить слово". Якщо вже самі назви
двох останніх указують на принцип і суть поєднання творів, то перший потребує
пояснення. Тут автор розкривається як особистість, багато в чому невдоволена і
собою, і своїм поколінням, і взагалі людиною, котра, понищивши природу,
потоптавшись над своїми святинями, не має з чим постати перед судом майбутнього:
"Воно лиш в очі глянуло мені, / А я себе самого засоромивсь" ("Вибір", с. 5)).
Як представник покоління, самими обставинами розвитку суспільних подій
приреченим нести в собі памґять і про біль минулого, Євген Шморгун не бажає
відмовчуватися там, де настала пора говорити, а то й кричати, аби чули всі. Адже
як же дорого обійшлася слабкодухість, приміром, кошовому Калнишевському:
Він промовчав.
Бо думав - благо коїть:
Пряма ж не завжди краща, ніж крива.
І домовчався до ганьби такої -
Собі і їм кайдани дарував...
("Невимовлене слово кошового Калнишевського", с. 15).
"Їм" - це товаришам по зброї, котрі тільки й чекали заклику до боротьби.
Проекція минулого на сучасне відчувається також у диптиху "Берестецьке поле",
віршах "Гей, Кириле Кожумґяко", "На велелюдному майдані..." та інших.
І всюди як основа основ зринає слово. Власне це воно - та зірниця над древнім
Острогом, котра "поверх невольництва й ганьби", "поверх розпґятих сподівань",
"поверх сльози, яка скотилася з чужих повержених святилищ".
Багатоплановість, багатошаровий зміст образу-символу "слово" у Є.Шморгуна
вбирає в себе різні часові простори. За мірою узагальнення і органічності
поєднання конкретних реалій, національних і загальнолюдських устремлінь, за
безперервним розвитком, за верховенством з-посеред усього сущого ("Угорі над
всі-усім гори! Гори!" - с. 8) образ слова набуває в поета неповторних рис. Він
усвідомлює його особливу, неминущу цінність: "Словесами не тчу іржу..." (с. 23),
"Бо вчасне слово - Слово Боже, невчасне - просто словеса" (с. 36). Навіть у час
найбільшого розладу із самим собою, у хвилини душевного дискомфорту на перший
план виступає найсуттєвіше:
Цей світ все ловить і, напевно, зловить.
Я так боюся, сам себе боюсь,
Щоб не зронить пустопорожнє слово
І не образити довірливість чиюсь
("Цей світ все ловить...", с. 37).
Це внутрішнє терзання невідступне:
Хоч як воно жилося та булося-
У долі я одного лиш молив:
Щоб не зівґяло слово в безголоссі
І рід наш не знікчемнів, не змалів
("Ще є вода у батьковій криниці", с. 38).
Другий розділ збірки - це спогади про дитинство, про матір та батька, про
людей, котрі заклали в душу перші уявлення про добро й зло, це і картини
селянського побуту, й любовна лірика. Читача не можуть не порадувати витончені
замальовки з цікавими метафоричними образами, пронизливими деталями, де
гармонійно поєднані контури графіки, легкий серпанок акварелі і ледве вловимі
штрихи імпресивних відчуттів. Характерні у цьому відношенні вірші "Край дороги
сутеніє шелюга", "Ластівка під стріхою", "У листопаді", "Так вже доля
записала"...
Для поезії потрібно щось більше, ніж просто ефектна думка, несподіване
порівняння. Вибираючи свідомо приглушені, стримувані інтонації Є.Шморгуна,
усвідомлюєш: світ постає в його творах у своїй первозданності, світ високий і
чистий, до якого людина владна хіба що торкнутися щемливим спогадом дитинства,
чистим і незатьмареним:
Найкраще - рідна сторона,
Де дум широка борозна,
Де зрозумілий я до дна,
Де сам собою я сповна.
Найкраще - рідна сторона,
До безкінечності одна,
Мій хліб насущний і струна,
Моя колиска і труна
("Найкраще - рідна сторона", с. 69).
Євген Шморгун продовжує і розвиває традиції таких ліриків, як Євген Плужник,
Євген Маланюк, Андрій Малишко, Василь Симоненко. Про це нагадав вірш "Жорно",
який тематично дуже близький до вірша "Жорно" В.Симоненка: і там, і там крутили
їх материнські руки, аби можна було вижити в роки війни.
У розділі "Благослови, травинко, мовить слово" зібрані вірші про рослини
("Звіробій", "Бузок", "Папороть", "Розрив-трава", "Кульбаба", "Лобода" - всього
понад двадцять творів) - вони наче поетичне переосмислення всього того, що в
ґрунтовнішому лірично-публіцистичному опрацюванні увійшло до книжок оповідань
про природу. Але на те вона й поезія, щоб бути більшою мірою експресивною,
максималістською:
Говори, сосно, говори!
Покіль бережуть до пори
Ще памґять древлянські бори,
Говори, сестро, говори!
Покіль твоя мова соснова
Не вирубана до слова...
("Сосна", с. 106).
Звичайно, не міг письменник обійти увагою найтрагічнішу проблему нашого часу -
проблему Чорнобиля, але звертається до цієї теми незвично - подає монолог трави,
яка зветься чорнобилем:
Я ж бо просто трава, я - чорнобиль-трава,
У мені щонайменша билинка - жива.
І не я переходила чорну межу.
І не я напускала на Припґять іржу...
("Чорнобиль", с. 107).
А все ж переважають вірші, в яких ідеться про облагороджуючий вплив природи на
людину, їхню взаємодію, коли орієнтиром для нас стає вічний, досконалий,
гармонійний дивосвіт флори й фауни.
Можливо, саме вірші найбільш виразно позначили і своєрідність поетики Євгена
Шморгуна, притаманної всім його творам. Адже, як мало хто розуміючи природу, він
виробив цікаву манеру перевтілювати враження від навколишнього світу в поетичні
образи.
Корені цього хисту слід шукати у фольклорі. Часто звертаючись в оповіданнях до
народних пісень, легенд, письменник і у віршах вдається до таких ремінісценцій.
Так, окремі вірші пронизані мотивами пісень, першими рядками яких і починаються
"Зеленеє жито, зелене" (однойменний вірш), "Ой на горі там женці жнуть..." ("Без
мене"). Пісенно звучать "Колискова" (с. 5), "Веснянка" (с. 21). Мов поетичний
переказ про давноминулі часи сприймається "Дума про татарську пісню" (с. 11).
Твір про селянку далеко не героїчного способу життя названо патетично "Житіє
Килини" (с. 47), адже воно, це життя, багато в чому типове для післявоєнного
радянського покоління.
Вірші Є.Шморгуна позбавлені складних філософських, абстрактних роздумів. А
художньої виразності в кожному слові, в кожному рядку він досягає конструюванням
образів на основі пошуку влучних, яскравих епітетів, ємких і цікавих метафор, що
виросли на ґрунті барвистої, візерунчастої народної мови, персоніфікації явищ
природи.
Природа в її надзвичайній багатоманітності, зі своїми кольорами, запахами,
звуками, органічно входить у структуру метафоричного уподібнення: "понад землею
засліплена віхола" (с. 4), "березі на плечі літа навалились" (с. 44), "надто
далеко мої покоси забігли за сиві мости" (с. 45), "благослови, травинко, мовить
слово" (с. 78). І таку свою образну зорієнтованість поет пояснює з не меншою
виразністю:
Топтав стежки поспішні і настирливі,
І щось, було, тримав уже в руці,
Та перестріли гірчаки й пустирники,
Нетреби, материнки, чебреці,
Понависали над моїми буднями,
Зазеленили день до темноти,
І сповідались пагонами буйними,
І закликали: "Хто ж, якщо не ти?"
("Топтав стежки поспішні і настирливі...", с. 78).
Є метафори, які звучать попросту афористично: "за слизняву полуду не заховать
душевної пітьми" (с. 85), "хай знають: тихе сонячне тепло у наші жили щедро
натекло, і ми ним поділитися готові" (с. 79).
Щоб передати страждання, письменник гіперболізує явища так: "душу тоскна зола
обдере" (с. 39), "даль далека спогадом пече" (с. 41), "і прозріють від облуди
очі і уста" (с. 26). Щоб надати особливої загостреної виразності силам природи,
теж наділяє їх перебілшеними, гіперболізованими властивостями: "Та громи
зліталися, аж дуби хиталися" (с. 55). Разом з тим навмисне применшені ознаки
виливаються в літоту, підсилену плеоназмом: "Ми віримо, що прийдешність рясним
урожаєм вродить, а все ж про оцю билинку не відлунає луна" (с. 100).
За таким же принципом увиразнення зображуваного створені порівняння: "і голос
твій - як потічок в маю" (с. 5), "два камені, як сльоза, гладенькі" (с. 44),
"дорога басує, неначе застояний кінь при воротах" (с. 70), "травиночко...
кровиночко землі" (с. 102).
Часто образи, отримавши самостійне життя, перегукуються один з одним,
пояснюють один одного, кладуться в основу нових образів. Це стає реальним з
огляду на те, що Євген Шморгун ніби закріплює зрозуміле й близьке читачеві
переживання при доборі епітетів: "чубаті ясени" (с. 7), "пшениця жовтовуса" (с.
35), "прибій зелений" (с. 41), "сни барвінкові" (с. 43), "червень, юний та
кучерявий" (с. 46), "зелений смуток" (с. 57), "сонний верес" (с. 61), "накошлана
імла" (с. 76)... Як бачимо, асоціативність в основному не виходить за рамки
образів, породжених спостереженнями за природою.
Характерна особливість стилю Є.Шморгуна - метафоризація образу через колоритне
дієслово: сонце "чалапа" (с. 49), травинка "не зашелепить" (с. 56), стежка
"самотиться" (с. 62), чвари "перегірчавили" (с. 65), гілка "ізвеселяє" (с. 81).
Іноді майже кожен рядок дихає свіжістю соковитого дієслова:
Кислувату іскорку кислиці
Мимохідь зщипну на купині -
Заясниться тиша, зарясниться,
Замузичить сріберно мені...
("У вересневім лісі", с. 108).
Ліричний талант Євгена Шморгуна вбачається в оформленні рядків, строф, окремих
віршів, тобто в тому, що становить собою так звану поетичну техніку. Варто
зауважити, що при всьому лексичному багатстві творів вони досить економні у
виражальних засобах, тож їм, цим засобам, надається неабиякого значення.
Зазвичай розмір вірша - чотири-пґять катренів, Але думок, образів, почуттів у
них стільки, що уява читача здатна вималювати розгорнуті картини.
Впадає у вічі, що для підсилення емоційності віршів, для надання їм
композиційної стрункості та завершеності поет використовує здавна поширений
такий стилістично-звуковий прийом, як анафора. Скажімо, роль звукової відіграє
вона в творі "Топтав стежки" (с. 78), де шість рядків починаються повторюваним
сполучником "і". Словесну анафору знаходимо у вірші "Переджнивґя" (с. 92), де
багаторазово повторена фраза "і так мені" (весело, радісно, сонячно...). А у
творі "Дикий селезню, до берега не плинь..." (с. 95) синтаксичну анафору творить
повторене на початку кожної строфи звертання "дикий селезню".
Музичного звучання поетичним рядкам надає алітерація:
Світи мені, завжди світи,
Священне сонце простоти.
Світи у помислі і слові...
("Світи мені, завжди світи...", с. 28).
Як бачимо, багатовідтінковість почуттів та настроїв ліричного героя, його
трепетний емоційний стан у збірці "Вірші різних років" передано за допомогою
адекватних форм словесно-образного та інтонаційно-ритмічного вираження. Це ж
уміння не меншою мірою відобразилося в прозі Євгена Шморгуна.
Згадуваною драмою "Кличу живих!" письменник заявив про себе і як про
драматурга. Пґєса одноактна, дійових осіб лише четверо. Композиційну основу
твору складають монологи Данила Братковського. Саме ці роздуми надають драмі
динамізму. А все ж навряд чи розрахована вона на те, аби бути поставленою на
сцені. Дія одного дня у вґязниці не може претендувати і не претендує на
широкоплановість, на розгортання сюжету, інтригуючі колізії. Ця пґєса більшою
мірою психологічний етюд, аніж твір, призначений для театру.
Під редакцією письменника вийшло близько 20 книг серії "Реабілітовані
історією". Деякі з них упорядкував сам Є.Шморгун, тому й використовує нагоду
особисто звернутися до читача, висловити деякі зауваження з приводу зібраних
матеріалів про долю покоління, репресованого сталінським режимом (збірники "В
обороні волі", "Із криниці печалі", книжка творів репресованого священика
Христофора Блонського "Вода з-під каменя" тощо). Завдяки Шморгуну побачили світ
по дві книжки документів та спогадів про письменників Уласа Самчука і Валерґяна
Поліщука, книжка "Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця" (1998 р.),
збірники "Шевченкові версти" (1996), "Літератори Рівненщини" (1995),
"Рівненський мартиролог сорок четвертого" (1998) та інші.
Письменник випустив окремою книжкою свій нарис про родину Кульчицьких
"Рано-вранці вітри заголосять..." Неоціненні заслуги цієї родини в
просвітительстві на Волині. "Саме у її долі, як у краплині роси, віддзеркалилася
вся жорстокість окупантських репресій до інтелігенції України", - анотує
Є.Шморгун.
Викладаючи зібрані про членів родини факти, він свідомо звужує вибір елементів
образності. Адже "сухі" факти набувають самодостатньої ролі в формуванні
громадської думки, у поширенні зовсім інших, ніж навґязувала радянська
пропаганда, поглядів на діяльність священиків, бійців Української повстанської
армії, членів Організації українських націоналістів.
Здавалося б, уже сам жанр нарису передбачає образні характеристики, наявність
певного вимислу. Але Є.Шморгун оживляє виклад біографії своїх героїв хіба що
цитатою з листа, уривком із книги спогадів (як у розповіді про Тіну Кульчицьку),
свідченням члена родини.
Книжці Євгена Шморгуна притаманна вірність життєвій правді, підкріплена
неспростовним матеріалом, обґєктивним висвітленням того, як "вороги нашої
Вітчизни - непрохані зайди усіх мастей - старалися підступністю, тюрмами,
тортурами, шибеницями і кулями позбавити Україну її цвіту, її снаги, її надії на
вільне майбуття" (53; с. 3).
І хоч нарис присвячений долі конкретної родини, зібрані свідчення та факти
дозволяють письменникові робити саме такі масштабні висновки й узагальнення.
ІІІ. ВИСНОВКИ
Присудження Євгенові Шморгуну Державної літературної премії України імені Лесі
Українки в 2000 році стало виявом не лише його високого поцінування у
літературних колах країни, а й свідченням того, що в царині літератури для дітей
(і не тільки для дітей!) утвердився справді непересічний письменник.
Розглянувши поетику прози, лірики, драматургії Є.Шморгуна, ми пересвідчилися,
що однаково майстерно вдаються йому твори на теми природи, далекої і близької
історії, українського села. Літературною премією була відзначена книжка
оповідань про рослинну символіку "Мова зела", але не менш новим словом у
сучасній літературі, як видно з цього дослідження, були збірник оповідань
"Забуті боги предків", повість "Плач перепела", вірші та інші твори.
Є.Шморгун моделює описи природи так, що вони не сприймаються як споглядальні,
а будять у душі читача широку палітру почуттів, спонукаючи до філософського
осмислення навколишнього світу, закріплюючи в ментальності читача ці описи як
символічні атрибути України.
Характерна композиційна риса реалістичних пейзажних моделей Євгена Шморгуна -
прагнення охопити не лише доступний поглядові простір, а й максимально розсунути
його кордони за рахунок переказів, легенд, повґязаних із рослинним світом,
зґясуванням походження дивовижних назв рослин, за рахунок локалізації місць
проростання цих рослин. Найбільш яскраві в тому плані оповідання книг
"Дивосил-зілля", "Зелені сусіди", "Ключ-трава", "Мова зела".
Хоч письменник у змалюванні природи ставив собі за мету насамперед ознайомити
читачів із рідкісними рослинами або захопити заглибленням у малознаний світ
повсякденно баченого "зеленого царства", він не зміг відмовитися від ліричних
інтонацій. Його поетично-раціоналістичні пейзажі навіть не стільки для того, щоб
поділитися сакраментальним почуттям любові до рідного краю, скільки для
розкриття якоїсь внутрішньої краси рослинного довкілля, тобто виступають і як
самодостатні етюди, і як допоміжні композиційні засоби у розкритті образів
героїв (повісті "Криниця в бережку", "Плач перепела"). В опису рослин письменник
широко використовує зменшено-пестливі форми слів, особливу ритмомелодику,
творить оригінальні метафори й порівняння, чим робить помітний внесок у
скарбницю словесного мистецтва.
Привертає увагу міфологічний аспект у творчості Євгена Шморгуна, найбільш
яскраво виражений у книжці оповідань "Забуті боги предків", певною мірою - в
повісті "Дорога до Іліона", драмі "Кличу живих!", частково - в книжці "Мова
зела". Автор вирішив свідомо розсунути часові межі, вдавшись до ідеалізації і
міфологізації історичних постатей (Гомер, Братковський), до "оживлення"
язичницьких богів, містифікації властивостей певних рослин, підносячи їх до
значення символів, що скріплюють тисячолітню національну ментальність. У пору
українського ренесансу ці твори дають нам ключ до розуміння власної душі. Разом
із тим вони виводять Є.Шморгуна поза рамки традиціоналістів, які розвивають
пейзаж, ще починаючи з першої третини ХІХ століття. Творчість письменника
набуває багатовимірності, багатогранності саме завдяки міфологізмам, що
пронизують і тему природи, і тему древніх вірувань, і тему ролі митця у
суспільстві.
Містичні елементи, античні алегорії, пройняті раціоналізмом ХХ віку, і
визначили ту концепцію конструювання творів, яка репрезентує Є.Шморгуна як
новатора. Часто в цих пошуках він не історик, а фантаст: "його" боги, "його"
рослини в інтерпретації іншого письменника-дослідника були б зовсім інакші,
можливо, більш заземлені, без ореолу трепетної таємничості.
Адже й поети Гомер та Данило Братковський цікаві нам передусім не як історичні
особи, а як художньо виписані, значною мірою міфологізовані герої. Те, що за
радянських часів Шморгунів Гомер тільки окреслив, точніше й гостріше проявилося
згодом у, здавалося б, зовсім не масштабному Братковському. Гомер прагне знайти
дорогу до самопізнання, до вершин майстерності, моральної досконалості, а
Братковський на порозі смерті, підсумовуючи життя, стверджує ідеї куди
злободенніші: безсмертя праведної справи, великої людської чесноти -
непримиренності до ворогів Батьківщини, віри у свій народ.
Ця віра в незнищенність святих почуттів, у свій народ постає і в повісті "Плач
перепела".
Євген Шморгун проявив себе витонченим майстром оповідань про природу, написав
три досліджені в цій роботі динамічні повісті - на теми ролі митця у суспільстві
("Дорога до Іліона"), повоєнного західноукраїнського села ("Плач перепела"),
селянського побуту ("Криниця в бережку"), а також спробував сили в драматургії
("Кличу живих!"). Разом з тим збіркою "Вірші різних років" заявив про себе як
про тонкого лірика, адже тут метафоризація світу природи набуває внутрішньої
викінченості - за рахунок ремінісценцій із народних пісень, використання
колоритних дієслів, порівняльних зворотів,умілого оформлення рядків, строф,
доречного підсилення емоційності вправними звуковими, словесними та
синтаксичними анафорами, алітераціями.
Є.Шморгун відомий на Рівненщині як публіцист, редактор і видавець. Він
упорядкував ряд книг серії "Реабілітовані історією", випустив окремою книжкою
нарис "Рано-вранці вітри заголосять...", де виступив і як нарисовець, дослідник
матеріалів про сталінські репресії.
Отже, Євген Шморгун - письменник різносторонній, оригінальний. Він не
зупиняється на досягнутому, шукає нові теми, образи, композиційні елементи
творів, багато працює над словом. У письменника вчаться майстерності його
молодші колеги, яких він повсякчас підтримує на нелегкому літературному шляху і
яким усіляко сприяє у випуску книжок через рівненське видавництво "Азалія".


Використана література

1. Бабій С. Національне питання і творча індивідуальність// Погорина.
Літературно-мистецький альманах. - 1999. - Љ3.
2. Басараба В. Вслухаючись у рідні голоси (рецензія на книгу "Мова зела") //
Вільне слово. - 1999. - 18 серпня.
3. Басараба В. І слово добром відгукнеться // Вільне слово. - 2000. - 5 липня.

4. Басараба В. На рідній землі (до 50-річчя Є.Шморгуна) // Червоний прапор. -
1990. - 15 квітня.
5. Басараба В. Природа береже свої сліди // Червоний прапор. - 1965. - 20
лютого.
6. Береза Ю. Інтервґю з Є.Шморгуном // Рівне. - 1996. - 30 січня.
7. Береза Ю. Творче утвердження // Рівне. - 1996. - 15 квітня.
8. Бойчук В. Радість від зустрічей // Зміна. - 1978. - 14 березня.
9. Вітаємо! // Сім днів. - 1997. - 13 грудня.
10. Волосевич Н. Три істини Євгена Шморгуна //Прапор перемоги (Радивилів). -
1996. - 9 серпня.
11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. - Рівне,
1997.
12. Денисюк І. Дипломна робота з української літератури (за ред. Жук Н.). -
К., 1983.
13. Денисюк І. Розвиток малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. - К., 1981.
14. Демґянчук Г. "Волинські скарби" Носалів //Азалія. Випуск ІІ. - Рівне,
1993.
15. Демґянчук Г. Євген Шморгун. Літературний портрет. - Рівне, 2000.
16. Демґянчук Г. Пошуки дивосилу. Штрихи до портрета // Літературна Україна. -
2000. - 18 травня.
17. Еремина Л. Рождение образа. - М., 1986.
18. Єфимов О. Є.Шморгуну - 50 // Літературна Україна. - 1990. - 7 червня.
19. Засс Р. Зело цілюще гомонить // Червоний прапор. - 1978. - 15 вересня.
20. Ільчук В. Є.Шморгун - лауреат премії імені Лесі Українки // Вісті
Рівненщини. - 2000. - 3 березня.
21. Кардаш А. Тернистий путь до істини (про книгу "Дорога до Іліона") //
Зміна. - 1991. - 9 лютого.
22. Кидрук І. Євген Шморгун - лауреат премії імені Лесі Українки //Вісті
Рівненщини. - 2000. - 3 березня.
23. Кидрук І. Лауреати літературних премій // Вісті Рівненщини. - 1997. - 22
жовтня.
24. Кидрук І. Подвійний видрук // Вісті Рівненщини. - 1995. - 4 квітня.
25. Конєва К. Євген Шморгун: "Я - древо незнищенного народу..." // Вільне
слово. - 1998. - 16 вересня.
26. Корнійчук Н. "Азалія" допомагає бібліотекам // Вісті Рівненщини. - 1999. -
4 серпня.
27. Костенко В. Діалектика художнього образу. - К.,1986.
28. Левчук О. Книжкові обрії // Літературна Україна. - 1999. - 4 листопада.
29. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. - К., 1971.
30. Літератори Рівненщини. Довідник. - Рівне, 1995.
31. Літературознавчий словник-довідник (Nota bene). - К., 1997.
32. Пащук І. Відкриті таємниці // Червоний прапор. - 1978. - 14 березня.
33. Пащук І. Млинівщина літературна. - Рівне, 1992.
34. Пащук І. Чарівні дивосвіти. Нотатки про книгу Є.Шморгуна "Де ночує туман"
// Зміна. - 1985. - 29 січня.
35. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. -
Івано-Франківськ. - 1998.
36. Поліщук Я. Крізь терни провінційності // Погорина. - 1994. - Љ1.
37. Самчук У. Чого не гоїть огонь. - К.,1994.
38. Терен В. "Йди! Таки є куди - йди!" // Рівне. - 1991. - 23 лютого.
39. Тимощук О. Як добре, що ви є... // Слово і час. - 1993. - Љ3.
40. Туз В. Письменник Євген Шморгун: "Вічністю володіють митці, священики і
філософи" // Провінційна ОГО. - 1999. - 25 - 31 березня.
41. Ужвін М. У світ дитинства // Червоний прапор. - 1982. - 6 січня.
42. Українець С. "Вірші різних років, або Штрихи до портрета // Сім днів. -
1995. - 30 квітня - 7 травня.
43. Ящук Н. Втрачені долі (роздуми над повістю Є. Шморгуна "Плач перепела") //
Прапор перемоги (Радивилів). - 2001. - 4 травня.


Твори письменника

44. Шморгун Євген. Вірші різних років. - Рівне: Азалія, 1994. - 116 с.
45. Шморгун Євген. Вогник-цвіт. - Львів: Каменяр, 1969. - 240 с.
46. Шморгун Євген. Дивосил-зілля. - К.: Веселка, 1980. - 111 с.
47. Шморгун Євген. Дорога до Іліона. - К.: Веселка, 1989. - 413 с.
48. Шморгун Євген. Забуті боги предків. - К.: Веселка, 1994. - 77 с.
49. Шморгун Євген. Зелені сусіди. - К.: Веселка, 1978. - 70 с.
50. Шморгун Євген. Ключ-трава. - К.: Веселка, 1990. - 230 с.
51. Шморгун Євген. Мова зела. - Рівне: Азалія, 1999. - 166 с.
52. Шморгун Євген. Плач перепела. - Рівне: Азалія, 1999. - 120 с.
53. Шморгун Євген. Рано-вранці вітри заголосять... - Рівне: Азалія, 1994, - 27
с.
54. Шморгун Євген. Рослинничок. - Рівне: Азалія, 2000. - 18 с.
55. Шморгун Євген. Хто розцвів перший? - Рівне, 1996. - 19 с.
56. Шморгун Євген. Що сказав би той хлопчик. - К.:Веселка, 1981. -
57. Шморгун Євген. Що шукала білочка. - К.: Веселка, 1978. - 15 с.
58. Шморгун Євген. Балада про моїх земляків - хлопців сорок воєнного року //
Сім днів. - 1996. - 17 серпня.
59. Шморгун Євген. Білий гриб (вірш) // Вільне слово. - 1999. - 29 вересня.
60. Шморгун Євген. Десять віршів // Сім днів. - 1997. - 20 березня.
61. Шморгун Євген. З нових поезій // Вільне слово. - 1996. - 24 лютого.
62. Шморгун Євген. Із нових віршів // Вісті Рівненщини. - 1998. - 8 липня.
63. Шморгун Євген. Кличу живих! // Погорина. Літературно- мистецький альманах.
Випуск 3. - Рівне: Азалія, 1999.
64. Шморгун Євген. На городі бузина //Барвінок. - 1993. - Љ1.
65. Шморгун Євген. Олена Теліга // Азалія. Випуск ІІ. - Рівне, 1993.
66. Шморгун Євген. Памґяті І.Носаля (вірш) // Сім днів. - 1996. - 29
листопада.
67. Шморгун Євген. Сьогочасні вірші // Вільне слово. - 1995. - 3 вересня.
68. Шморгун Євген. Твердь. Новела // Рівне. - 1993. - 10 квітня.
69. Шморгун Євген. "Требник" Петра Могили // Азалія. Випуск ІІ. - Рівне, 1993.

70. Шморгун Євген. Чугуївський замок // Азалія. Випуск І.- Рівне, 1992.
 
 
 
 
Отзывы на это произведение:
Базаров
 
03-04-2008
12:34
 
         Асноўныя матывы творчасці Змітрука Бядулі.

Змітрок Бядуля адносіцца да ліку пісьменнікаў, якія закладвалі падмурак беларускай літаратуры. Першы яго зборнік "Абразкі" склалі лірычныя імпрэсіі-мініяцюры. У іх праглядваецца выдатнае ўменне аўтара занатаваць на паперы першаснае, ледзь узнікшае ўражанне аб людзях, падзеях, рэчах і аформіць яго ў выглядзе пачуццёва-вобразнай, кідкай, выразнай дэталі. Большасць імпрэсій, напісаных сакавітай мовай, характарызуецца рамантычным успрыманнем жыцця, паэтызацыяй беларускай вёскі, захапленнем родным краем, асуджэннем несправядлівасці. Сацыяльным зместам вылучаюцца імпрэсіі "Не пячы гэтак, сонейка", "Ля вапеннай гары", "Араты, "Жальба", лірычны герой якіх востра адчувае ўсе супярэчнасці жыцця, спачувае бедным і абяздоленым, перажывае за людскія пакуты. І толькі ў свеце прыроды ён знаходзіць зладжанасць, гармонію і спакой. Тэма цяжкага сялянскага жыцця прадаўжаецца і ў хрэстаматыйных апавяданнях "Пяць лыжак заціркі", "Малыя дрывасекі", "Летапісцы", "Велікодныя яйкі". Гэтыя рэалістычныя творы, на думку I. Навуменкі, — дыяменты, залатыя зярняты.., якія могуць упрыгожыць самую развітую літаратуру". Героі іх пастаўлены ў выключныя, трагічныя абставіны, з якіх практычна няма выйсця, няма надзеі на прасвет у будучым (гінуць у снежнай завірусе малыя, галодныя дрывасекі Цішка і Халімон; з-за адсутнасці фарбы маленькі Сцяпанка малюе партрэт забітага на вайне бацькі ўласнай крывёю). Апавяданні другой паловы 20-х гг. прысвечаны тэме новага жыцця, зменам у быце і светапоглядзе людзей. Пісьменнік піша пра арганізацыю калгасаў, адкрыццё хат-чытальняў, гурткоў па ліквідацыі непісьменнасці, пра нараджэнне новых людзей — гаспадароў новага ладу, змагароў з класавымі ворагамі ("Дзед Арцём", "У тыя дні", "Тры крыжыкі", "Шрам", "На абодвух берагах рэчкі"). У гэтых творах З. Бядуля выконваў патрабаванне да мастакоў слова сцвярджаць новую ідэалогію, палітыку сацыялістычнага будаўніцтва. І таму героі твораў даволі схематычныя, звычайныя выканаўцы новых грамадскіх парадкаў. У фальклорна-рамантычнай аповесці "Салавей" (1927) З. Бядуля выкарыстаў гістарычны сюжэт з часоў прыгоннага тэатра. Галоўнага героя твора Сымона празвалі Салаўём з-за незвычайнай здольнасці падрабляць гукі прыроды і жывых істот. Гэты талент хацеў выкарыстаць дзеля ўласнай забавы пан Вашамірскі. Але Сымону невыносна быць пацехай для пана ў яго маёнтку. Ён бачыў фізічныя катаванні акцёраў, жудасныя расправы над іншымі прыгоннымі і цяжка пакутаваў ад гэтага. Пасля трагедыі ў сям'і Каспара, смерці Зоські Сымон вырашае быць не панскім салаўём, а мужыцкім заступнікам. І яму ўдалося, як гэта бачна са зместу твора, адпомсціць панам за здзекі над сялянамі. Паказваючы драматычны лёс мастака ва ўмовах прыгоннага тэатра, З. Бядуля сцвярджае, што асновай сапраўднай творчасці з'яўляецца духоўная свабода і незалежнасць чалавека. Пасля аповесці "Салавей" З. Бядуля выдаў зборнікі апавяданняў "Дзесяць", "Незвычайныя гісторыі", раман "Язэп Крушынскі" (пра вёску напярэдадні калектывізацыі), аўтабіяграфічную аповесць "У дрымучых лясах". У апошнім творы "Сярэбраная табакерка" (1940), які па жанры з'яўляецца літаратурнай казкай, ён звяртаецца да адвечных тэм жыцця і смерці, дабрыні і зла. У літаратурнай спадчыне З. Бядулі нямала крытычных і публіцыстычных твораў, прысвечаных развіццю беларускай літаратуры, культуры і тэатра. Наогул, тэматыка твораў З. Бядулі ўсеабдымная, універсальная. Яго цікавяць і чалавек у яго адвечным шляху ад нараджэння да смерці, і ягоныя думкі, і настроі, дзівосны, непаўторны свет прыроды. Усё гэта, спалучанае з глыбокім веданнем жыцця, філасофскім светапоглядам і вялікай любоўю да людзей, і надае творам пісьменніка прыцягальнасць, эстэтычную выверанасць, актуальнасць і папулярнасць.

Автор удалил свой аккаунт
03-04-2008
14:16
 
Гарно, цикаво! Праглядваецца выдатнае уменне аутара занатаваць на паперы рамантычне успрыманне жыцця. Няхай ён и ягонныя творы звертаюцця до нас, грешных, яки не маюць надзеи на прасвет у будучым.
Jsem nesmirne rad ze jsem mel stesti to precist a za to bych chtel rict "Dekuji vam mockrat, vazeny pane spisovateli!"
jаsс51
 
28-04-2008
20:20
 
Цікаво, цікаво - і вельми співзвучно. А хіба ні?
 
Автор удалил свой аккаунт
13-05-2008
17:41
 
Был, к слову сказать, недавно в Киеве. Большинство на улицах говорит по-русски или на вполне понятном суржике. Но лет через 10-15. думаю, русский уступит украинскому.  Что касается литературного украинского языка, то он, на мой взгляд, стоит от русского дальше, чем, скажем, словацкий от чешского. С удивлением для себя обнаружил термин "характерники", "характерне козацьтво". Раньше об этом феномене практически ничего не читал, либо забыл. Читал у Святомихайловского монастыря английский и украинский тексты о голодоморе и ловил себя на мысли, что английский вариант понимаю лучше украинского. В вагоне поезда Москва-Киев в каком-то журнале попалась интересная статья о творчестве Гоголя, о том, русский он писатель или украинский; о взаимоотношениях между Гоголем и Шевченко, о переводе Тараса Бульбы на украинский язык, в котором "русский" переводится как "козацький" - в общем занятная статья.
 
 

Страница сгенерирована за   0,387  секунд